Корінні народи Далекого Сходу: історія колонізації від ясаку до мобілізації

Алина Савельева
1 день тому
Читати 15 хв

Оновлено: 1 день тому

Історія, про яку не розповідають у підручниках

У російській шкільній програмі історія Далекого Сходу та період його колонізації подані поверхово й фрагментарно. Із сучасних підручників діти дізнаються лише про «підкорення Сибіру Єрмаком», яке стосується переважно народів ханти й мансі, що проживають за тисячі кілометрів від території Далекосхідного федерального округу.

Тим часом до приходу царської росії далекосхідні землі були заселені корінними народами — такими як нанайці, коряки, нівхи, ульчі, евени, орочі та інші. Вони мали власні мови, культуру, традиції полювання, рибальства й оленярства. Їхній уклад життя ґрунтувався на тісному зв’язку з природою та самобутніх соціальних інститутах, які забезпечували стійкість громад і передання знань від покоління до покоління.

Колоніалізм був не одноразовим актом, а процесом, що розтягнувся на століття. Цілеспрямована колоніальна політика московських окупантів, спрямована на викорінення історії корінних народів, формує у людей незнання власного минулого.

Діти народів Далекого Сходу вивчають історію Московського князівства більше, ніж те, як жили їхні предки, які землі вони займали і яким чином опинилися у складі спочатку царської, а згодом червоної імперії та сучасної рф.

A Nanai Family, First Half of the 20th Century — Родина нанайців, перша половина ХХ століття

Підкорення Далекого Сходу: початок колонізації Далекий Схід почав перетворюватися на колонію задовго до імперських статутів і офіційних законів. Уже в XVII столітті козацькі загони, промислові експедиції та інші московити просувалися вздовж річок Амур, Уссурі та узбережжя Охотського моря.

Вони почали будувати остроги й форпости, контролювати торгівлю хутром і встановлювати залежність місцевих народів від царських купців. Ці походи рідко були мирними: історичні джерела фіксують випадки насильства, примусового збору податків і силового включення корінних громад у нову систему.

Перші поселення, такі як острог на річці Уля 1639 року, збудований загоном козаків під командуванням Івана Москвітіна, та Охотський острог, заснований Семеном Шелковниковим у 1647 році як головний опорний центр, слугували не дослідницькими базами, а важливими пунктами колоніальної влади. Вони зміцнювали присутність імперії на територіях, де століттями жили нанайці, нівхи, евенки, коряки та інші корінні народи. [1]

Місцеві жителі зазнавали економічного тиску, а іноді й фізичного насильства, що створювало прецедент структурного контролю та обмеження свободи. Усе це стало фундаментом подальшої колонізації, яка тривала століттями.

В офіційних документах імперії корінні народи позначалися як «туземці» або «інородці», що відразу встановлювало їхнє становище як «інших» і підкреслювало залежність від центру. Царські адміністрації прагнули контролювати промисли, торгівлю й землі, часто нав’язуючи податкову систему, трудову повинність і правила, чужі традиційному укладові життя. [2]

Попри заяви про цивілізаторську місію, на практиці це означало поступове обмеження самостійності громад, впровадження російських поселень і активну русифікацію. Для більшості корінних жителів Далекого Сходу це стало початком процесу, який руйнував традиційні інститути, підривав мови та змінював спосіб життя. Їхня історія, культура й право на землю майже не відображалися в офіційній хроніці.

Державна адміністрація активно розпоряджалася ресурсами, які забирала з далекосхідних колоній: контролювала вилов і збір хутра, риби та інших ресурсів, адже саме ці промисли були важливою статтею доходів імперії (торгівля шкірами, хутром і рибою здійснювалася як на внутрішньому ринку, так і на експорт).

Map of the “Conquest” of Siberia and the Far East, Russian History Textbook — Карта «освоєння» Сибіру та Далекого Сходу, підручник історії росії

Ясак і Устав 1822 року: імперська система контролю

У XVII–XIX століттях була запроваджена ясашна система, яка зобов’язувала корінні народи Далекого Сходу — особливо активно в районах Камчатки, Охотського узбережжя та північних територій — сплачувати ясак, тобто податок хутром. Збір ясака супроводжувався примусовим обліком населення. Часто траплялися зловживання з боку збирачів податків, а сам податок втягав громади у торговельну залежність від російських купців.

Крім того, держава обмежувала й припиняла самостійні торговельні контакти колонізованих народів з іншими країнами (наприклад, з Китаєм і Японією), які існували до цього протягом століть. [3]

У царській росії контроль над ресурсами був частиною колоніальної економіки. Він включав оренду та видачу ліцензійних прав на рибальські й мисливські угіддя, а також нагляд за виловом і збором ресурсів, що мали важливе значення для доходів держави. Звісно, місцеві жителі Далекого Сходу не отримували жодної частки від прибутку, який імперія отримувала з їхніх ресурсів.

Collection of Yasak in the Far East, 17th Century — Збір ясака на Далекому Сході, XVII століття

У 1822 році була зроблена спроба систематизувати управління такими народами — «Устав про управління інородців» офіційно визначав становище жителів Сибіру та Далекого Сходу, але робив це в межах імперської системи, де контроль і експансія залишалися головними пріоритетами. Закон формально закріплював особливий статус корінних народів, але водночас лише посилював контроль над ними. [4]

Наприклад, Устав уперше ввів окремий термін для позначення корінних народів Сибіру та Далекого Сходу — відтоді людей, які століттями жили на цих землях, офіційно називали «інородцями». Цей термін зберігався в законах аж до початку XX століття і означав не просто класифікацію: на практиці корінним народам надавалося окреме правове становище, відмінне від становища «російських підданих».

Устав поділяв корінні народи на три категорії:

осілі — жили в селах і містах;
кочові — переміщувалися територією за сезонами;
бродячі — мисливські групи, що часто перебували далеко від постійних поселень.

Цей поділ закріплювався на законодавчому рівні та визначав, які правила й обов’язки застосовуються до кожного народу — від прав на землю до зобов’язань перед державою. Однак народи всіх категорій обов’язково продовжували сплачувати ясак або грошову подать на користь імперії. Податкове навантаження та обов’язки визначалися державою, а не самою громадою. Земля закріплювалася за громадами лише як право користування, але не визнавалася приватною чи колективною власністю.

Розподіл на категорії використовувався передусім для того, щоб політично керувати людьми не як рівними, а як різними групами, підзвітними імперії. Важливо розуміти, що корінні народи Далекого Сходу були включені до державної системи не як рівноправні учасники, а як піднаглядні суб’єкти. Однією з головних цілей цієї системи було переведення бродячих і кочових жителів у категорію осілих. Причиною були фінансові інтереси імперії — осілі «інородці» мали б сплачувати вищий податковий оклад державних селян.

Усі органи самоврядування підпорядковувалися окружній російській владі, а їхні рішення контролювалися державними чиновниками. Самоврядування існувало лише в межах імперської вертикалі. У результаті корінні громади отримали не стільки свободу, скільки обмежену й контрольовану структуру влади, яка слугувала для управління народами, тоді як саме самоврядування залишалося майже номінальним.

У документі навіть був пункт про те, що «права й обов’язки інородців мають бути доведені до них “належним чином”» і перекладені їхніми мовами, якщо це можливо. Однак на практиці таких перекладів було дуже мало або вони взагалі не виконувалися через відсутність писемності, фахівців і офіційного інтересу. Через це корінні народи в більшості випадків не могли повноцінно скористатися своїми законними правами.

Хоча Устав 1822 року формально запроваджував правовий порядок і навіть допускав елементи самоврядування, насправді він став інструментом регулювання й контролю корінних народів імперською владою. Документ фіксував їх як особливу категорію людей, відмінну від основного населення росії, і підпорядковував їхні економічні, правові та соціальні права волі імперської бюрократії.

У другій половині XIX століття, а особливо після укладення Айгунського (1858) і Пекінського (1860) договорів, розпочалася активна колонізація територій Приамур’я та Примор’я. Держава була зацікавлена в заселенні цих земель переселенцями з європейської частини імперії й активно роздавала земельні наділи.

Водночас традиційні території корінних народів юридично не визнавалися їхньою власністю і, як і раніше, належали державі. Їхнє право на землю вважалося лише правом користування, а не володіння. Згодом це стало основою майбутніх земельних конфліктів. [5]

Протягом усього періоду колонізації народів Далекого Сходу в низці регіонів поступово запроваджувалися:

обов’язкова реєстрація;
закріплення людей за певними родовими управами;
заборони на самостійні переходи до інших округів без дозволу.

Таким чином держава поступово переводила кочові й мисливські суспільства у систему адміністративного контролю.

Під прикриттям місіонерства царська росія тиснула на традиційні інститути. Державна релігія витісняла традиційні вірування народів, а подекуди місіонерська діяльність супроводжувалася прямим тиском.

Наприкінці XIX — на початку XX століття в царській росії посилився курс на уніфікацію. Для корінних народів Далекого Сходу скорочувалася автономія їхніх родових управ, посилювалася інтеграція до загальноімперської адміністративної системи, а юридичні відмінності поступово стиралися — але без надання реального рівноправ’я.

Таким чином, особливий статус для корінних народів спочатку вводився як форма контролю, а згодом почав згортатися у бік повної асиміляції.

У царській росії, можливо, і не існувало великої кількості окремих «репресивних маніфестів», але діяла офіційна й послідовна політика. Корінні народи опинилися в податковій залежності, земля їхніх предків більше їм не належала, їхнє вікове самоврядування суворо регламентувалося й контролювалося, культура поступово витіснялася й забувалася, а самі люди були змушені асимілюватися.

Невиконані обіцянки радянської влади

Нова радянська влада проголошувала принципи дружби народів і рівності, обіцяла підтримку корінним громадам та визнання їхніх культурних прав. Однак згодом ці обіцянки так і не були виконані.

Після революції 1917 року влада червоної росії заявила про повний розрив із «колоніальною політикою царизму». В офіційній риториці проголошувалося право народів на самовизначення, рівність і розвиток національних культур. Для корінних народів Далекого Сходу це звучало як історичний шанс. [6]

1920-ті роки: коренізація і національні райони

У 1920-х роках нова держава справді зробила кроки, які виглядали як підтримка корінних народів і зміна політичного курсу щодо них. У регіонах Далекого Сходу створювалися національні райони та сільради (наприклад, для нанайців, удегейців, нівхів, евенків та інших). Розроблялася писемність для мов, які раніше не мали алфавіту, а також відкривалися школи з навчанням рідними мовами. Держава просувала політику «коренізації» — висування представників місцевих народів до органів влади.

Формально це означало визнання культурної самобутності. Держава демонструвала, що будує «союз рівних народів». Однак уже в цей період уся автономія залишалася жорстко вбудованою в партійну вертикаль. Національні органи влади не мали реальної самостійності.

1930-ті роки: колективізація і ліквідація традиційного укладу

Перелом настав наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років. Колективізація вдарила по самій основі традиційної економіки корінних народів Далекого Сходу.

Усі мисливські та оленярські господарства об’єднувалися в колгоспи, приватні стада оленів вилучалися у сімей на користь держави, запроваджувалися плани заготівель, які не враховували екологічних циклів. Для народів, що жили промислом, це означало руйнування системи виживання, сформованої століттями, яка не могла функціонувати за «планом», написаним у московських кабінетах.

Багато родових лідерів були репресовані як «куркулі» або «вороги народу», а управління перейшло до призначених партійних кадрів. [7]

Одним із найболючіших інструментів дискримінації та колонізації стала система шкіл-інтернатів. Дітей представників корінних народів масово вилучали з родин і відправляли навчатися до селищних і районних центрів, де освіта велася переважно російською мовою. Традиційні знання та рідні мови насильно витіснялися, а контакти з родиною були обмежені. Діти не могли бачити своїх близьких роками.

Це спричинило поколіннєвий розрив: діти поверталися до громад, уже погано володіючи рідною мовою і не знаючи традиційного укладу життя. Формально це називалося «ліквідацією неписьменності», але фактично стало продовженням колоніальної політики та насильницькою асиміляцією.

Nivkh Children Sent to a Boarding School, Second Half of the 20th Century — Дітей нівхів відправляють до школи-інтернату, друга половина XX століття

Індустріалізація та ресурсна експлуатація

З 1930-х років Далекий Схід став важливою сировинною базою. На території регіону історично видобувалися численні ресурси, але червона росія змогла почати їхній масштабний вилучення завдяки створеній владою примусовій праці. Видобуток золота, олова, урану, вугілля, газу, лісозаготівля — усе це здійснювалося за допомогою системи таборів ГУЛАГу на дальневосточній землі і відправлялося на експорт та на потреби «самої вільної країни у світі». Рішення про розробку територій приймалися в москві, де думка не лише корінних народів, а й інших жителів Далекого Сходу взагалі не враховувалася. [8]

Промислове освоєння дальневосточних територій призводило до забруднення річок, скорочення популяцій риби, руйнування мисливських угідь і в цілому до знищення екосистеми регіону. Як і за царської росії, корінні народи практично не отримували частки прибутку від ресурсів їхніх земель.

1950–1980-ті: «дружба народів» та прихована уніфікація

Після Другої світової війни риторика московської влади трохи пом’якшилася. Знову почали говорити про рівність, братерство, культурне різноманіття, але на практиці це обмежилося лише заявами. Русифікація освіти тривала, багато малих мов опинилися на межі зникнення, місцеву молодь заохочували до переїзду в міста, а традиційні форми господарювання публічно називали «відсталими».

Не будучи залученими до індустріалізації ні як джерело робочої сили, ні як постачальники продовольства, поселення та стійбища корінних народів стали економічно непотрібними для радянської влади. Міністерства, що займалися економічним розвитком, не підпорядковувалися місцевій адміністрації, а місцева адміністрація, повністю залежна від виконання плану, не враховувала потреби корінного населення. Через це у 1957 році ЦК партії та Рада Міністрів видали спільне постановлення, яке зобов’язувало всі підприємства залучати корінні народи до реалізації великих промислових і сільськогосподарських проєктів — здебільшого через систему пільг при працевлаштуванні та кар’єрному зростанні, а також шляхом інтенсифікації традиційного оленярського, мисливського та рибальського господарства.

На папері зберігалися автономні округи та національні райони. Але економічна й політична влада повністю належала союзному центру. [9]

Підсумок радянського періоду

Радянська система на початку свого існування визнавала наявність корінних народів, частково підтримувала їхню культуру та надала інституційні форми. Але згодом вона виявилася черговою імперією: ліквідувала економічну самостійність народів, зруйнувала їхні традиційні соціальні структури, створила залежність від державних субсидій, прискорила мовну та культурну асиміляцію місцевого населення та лише закріпила ресурсну модель освоєння регіону.

Якщо в російській імперії контроль здійснювався через ясак і адміністративне регламентування, то в срср — через планову економіку, колективізацію та ідеологію. До кінця радянського періоду багато громад опинилися демографічно ослабленими, економічно залежними та культурно вразливими.

Collectivization Commissions in the Far East — Комісії з колективізації на Далекому Сході

Від федералізму 1990-х до мобілізації

З розпадом червоної росії та утворенням рф у корінних народів Далекого Сходу на короткий час відкрилися нові можливості. У 1990-ті роки формально були визнані права на землю та традиційне господарство корінних народів у Конституції рф і в різних регіональних законах, створювалися національні райони, громадські ради та культурні центри. Частина мов отримала можливість викладатися у школах, відкривалися малі ЗМІ рідними мовами. Також корінні народи отримали можливість боротися за свої права — з’являлися організації, що захищали права корінних народів, включно з правом на промисел та екологічний захист територій. У 1990–1991 роках з’явилося кілька громадських об’єднань, що представляли інтереси корінних малочисельних народів Півночі, серед них — Асоціація малочисельних народів Півночі (1990), Депутатська асамблея малочисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу (1991), а також Міжнародна ліга малочисельних народів і етнічних груп (1991).

Але вже в 2000-х роках почався відкат до централізованої політики. Закони про традиційне господарство залишалися декларативними, а реальні права значно обмежилися ліцензіями, тендерами та адміністративними бар’єрами. Автономні округи були об’єднані з краями, що відображало загальну тенденцію централизації. Прийнятий Державною думою у 2000 році федеральний закон «Про загальні принципи організації громад корінних малочисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу рф» став важливим етапом інституціоналізації життя корінних народів, проте одночасно посилив державне регулювання їхніх традиційних форм самоорганізації.

Якщо у 1990-ті роки багато родових і територіальних об’єднань існували як гнучкі форми громадської самоорганізації, засновані на звичаєвому праві та традиційних практиках, то новий закон фактично переводив їх у рамки юридично оформлених неприбуткових організацій. Для ведення діяльності громади мали пройти державну реєстрацію, прийняти статут і діяти в суворо визначених законом цілях. Таким чином традиційні громади були вбудовані в бюрократичну систему державного управління, що обмежувало їхню автономію та суттєво звужувало простір для самостійного вирішення питань традиційного господарства, використання природних ресурсів та внутрішнього самоврядування. Багато дослідників зазначають, що така правова модель означала перехід від відносно вільної самоорганізації корінних народів 1990-х до жорстко регульованої системи початку 2000-х, у якій держава отримала додаткові інструменти контролю над соціальними та економічними процесами у їхньому середовищі. [10]

Великі промислові компанії, що належали московським окупантам, отримували пріоритет у освоєнні ресурсів, позбавляючи корінні громади доступу до мисливських і рибальських угідь. Вся влада та фінансові потоки концентрувалися в москві, залишаючи Далекий Схід залежним і дотаційним регіоном. Крім того, посилилися русифікація та контроль над освітою — школи та гуртки рідними мовами поступово закривалися.

Останні роки: мобілізація та тиск на активістів

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році становище корінних народів погіршилося особливо гостро. Велику роль у цьому відіграла мобілізація. За даними Служби зовнішньої розвідки України та незалежних аналітиків і правозахисників, чоловіки з числа корінних народів призиваються в армію майже втричі частіше, ніж етнічні росіяни — 95 мобілізованих на 10 000 населення неросійського походження проти 34 на 10 000 росіян. За словами активістів, саме представники таких народів опинилися непропорційно залученими до бойових дій — хоча закони теоретично передбачають альтернативну службу, на практиці такі гарантії не дотримуються в умовах мобілізації. Крім того, наше рух повідомляв про факти, коли командування армією рф підробляло підписи за строковиків-представників автохтонних народів і відправляло їх на фронт, де вони згодом гинули. [12]

На жаль, представники корінних народів часто самі йдуть до військкоматів. Відсутність стабільної зайнятості в національних селищах, низький рівень доходів та слабка обізнаність про власні права поєднуються з десятиліттями ідеологічної інтеграції в російський державний наратив. У результаті для частини жителів таких регіонів військова служба починає сприйматися як єдина доступна соціальна перспектива — спосіб заробітку, отримання статусу або прояву лояльності державі, з якою їхня ідентичність була штучно пов’язана протягом довгої політики асиміляції. Таким чином війна стає не стільки усвідомленим політичним вибором, скільки наслідком структурних процесів русифікації та соціально-економічної вразливості, сформованих державою протягом десятиліть. [13]

У Республіці Саха (Якутія), найбільшому регіоні Сибіру та Далекого Сходу з високим відсотком корінного населення, мобілізація проводиться без урахування прав корінних народів і без дотримання законних відстрочок, хоча законодавство рф передбачає бронювання для традиційних господарських ролей (наприклад, оленярства). Насправді мобілізація проходила у віддалених сільських населених пунктах без урахування малочисельності громад і без поваги до їхніх прав. [14]

Far Eastern Cemeteries After the Outbreak of the War in Ukraine — Дальневосточні кладовища після початку війни в Україні

За влади окупантів у рф були посилені та запроваджені додаткові обмеження на економічну та культурну діяльність. Традиційні промисли, ремесла та освітні ініціативи дедалі частіше стикаються з бюрократичними перешкодами.

На сьогодні, за даними експертів, у законодавстві рф фактично відсутній механізм справжньої згоди корінних громад на будь-які проєкти чи рішення, що зачіпають їхні землі та ресурси. [15]

Наприклад, останніми роками в Хабаровському краї обсяги видобутку золота зростають рекордними темпами, запускаються нові кар’єри та переробні потужності, і регіон усе активніше перетворюється на сировинну базу федерального масштабу.

Золото видобувається промисловими методами відкритої розробки, що неминуче призводить до вирубки лісів, зміни русел річок і забруднення водойм. При цьому рішення про ліцензії та освоєння родовищ ухвалюються на федеральному рівні, а механізми реальної згоди місцевих громад мають формальний характер. У результаті природні території, від яких залежить полювання, рибальство та традиційний уклад корінних народів, стають частиною великого сировинного проєкту, що приносить основну вигоду центру, тоді як екологічні наслідки залишаються у регіоні. [16]

За останні десятиліття відбулася ерозія правового простору: деякі автономні території були ліквідовані, а ключові інститути перестали ефективно захищати інтереси корінних народів. На практиці корінні громади постійно втрачають доступ до традиційних ресурсів і територій під тиском великих промислових проєктів, інфраструктури та централізації повноважень у москві.

Міжнародні механізми, такі як принцип «вільної, попередньої та інформованої згоди» (Free, Prior and Informed Consent, FPIC), визнаний світовою спільнотою, не впроваджені в російську правову систему. Крім того, рф навіть не ратифікувала Конвенцію МОП №169 про права корінних народів.

Man and Woman in Traditional Orochi Attire, Present Day — Чоловік та жінка у традиційному вбранні народу орочі, наші дні

Культурна асиміляція та русифікація

Офіційні дані переписів у сучасній рф показують, що чисельність більшості корінних народів продовжує зменшуватися. За оцінками активістів та даними перепису 2021 року, чисельність багатьох малочисельних народів скоротилася — близько двох третин таких народів втратили населення у період із перепису 2010 року, при цьому процеси вимирання, асиміляції та втрати культури посилюються. [17]

Це проявляється не лише в демографії, а й у мовах: багато рідних мов перебувають на межі зникнення, кількість носіїв різко зменшується з кожним поколінням.

Репресії проти активістів

Правозахисні організації та міжнародні спостерігачі фіксують посилення репресій проти активістів серед корінних народів, які виступають проти порушення їхніх прав. До таких дій належать затримання та тиск з боку силових органів, що робить спроби захищати інтереси громад ризикованою діяльністю.

Переслідування торкнулося активістів по всій країні. Найвідоміший та документований випадок — арешт Дар’ї Єгерєвої, представниці народу селькупів та активістки з прав корінних народів, яка кілька років займалася міжнародною діяльністю, зокрема брала участь у форумах ООН. Вона була затримана 17 грудня 2025 року та звинувачена в участі в «терористичній організації». Їй загрожує до 20 років позбавлення волі, і досі вона перебуває під вартою, незважаючи на міжнародні заклики до звільнення. [18]

Того ж дня — 17 грудня 2025 року — силові органи рф провели координаційну операцію з обшуків і затримань активістів-корінних народів. Наприклад, було проведено обшук у Валентини Совкіної, активістки саамської громади, яка брала участь у міжнародних форумах і заходах.

За даними міжнародних організацій, щонайменше 17 активістів були затримані в різних регіонах, включно з прикордонними районами Далекого Сходу та Сибіру, які мали справу з правами корінних громад. Серед них були представники з Республіки Саха (Якутія), Тюми, Комі та інших регіонів. Хоча не всі залишилися під вартою, багато хто зіткнувся з кримінальними справами та тиском силовиків.

Крім прямих арештів, держава оголосила екстремістськими та терористичними низку організацій, пов’язаних із корінними народами або захистом їхніх прав, включно з Aborigen Forum, об’єднанням, у якому брала участь Єгерєва, що було офіційно закрите під приводом «екстремізму». [19]

Репресії торкнулися й нашої організації. Влада рф визнала рух «Зелений Клин — моя Батьківщина» «терористичним». Глава руху Володимир Дубовський був оголошений «терористом» і внесений до федерального розшуку. Авторка цієї статті та глава прес-служби руху Аліна Савельєва також оголошена в розшук. Одна з активних учасниць руху, Наталія Романенко, разом із чоловіком зараз перебуває в СІЗО.

Таким чином, уже до 2020-х років історична лінія «контролю та асиміляції» триває: якщо раніше царська та червона імперії руйнували традиційні інститути через податки, колгоспи та індустріалізацію, сьогодні держава використовує законодавство, ліцензії, економічну залежність і військові мобілізації, закріплюючи централізований контроль над Далекосхідним регіоном.

Майбутнє корінних дальневосточних народів

В незалежному Далекому Сході, заснованому на принципах справедливості та поваги до автохтонних народів, могли б реалізовуватися такі заходи:

Справжнє самоврядування корінних громад, включно з правом на вільну згоду на будь-які проєкти на їхніх територіях;
Гарантії збереження традиційних мов і освітніх програм, заснованих на рідній культурі;
Юридичний захист земель та ресурсів, доступ до яких необхідний для традиційної економіки;
Соціальні програми, спрямовані на відновлення та підтримку корінних громад, а не на асиміляцію чи експлуатацію.

Така політика дозволила б не лише зберегти унікальні культури та самобутність корінних народів Далекого Сходу, а й забезпечити сталий розвиток регіону на нових принципах рівності та поваги.

Історія корінних народів Далекого Сходу — це не історія «включення в цивілізацію», як десятиліттями подавалося в офіційній риториці. Це історія поступового обмеження самостійності, вилучення ресурсів, руйнування традиційного укладу та витіснення мов.

Протягом століть доля корінних народів визначалася рішеннями, ухваленими далеко від їхньої землі — спочатку в Петербурзі, потім у москві. Імперія вводила ясак та адміністративний контроль, радянська влада проводила колективізацію, інтернати та індустріальні проєкти, влада рф продовжує вилучати ресурси з далекосхідної землі і вод, а також відправляє місцевих жителів на війну. Змінювалися політичні гасла та назви держав, але сама модель відносин залишалася незмінною: центр приймає рішення, а дальневосточні території та їхні народи повинні лише підкорятися.

Сьогодні, коли тисячі жителів Далекого Сходу опинилися на фронті війни в Україні, ця історична закономірність проявилася особливо яскраво.

Люди, чиї предки століттями жили на берегах Амура, Охотського моря та Тихого океану, знову стають інструментом чужої політики та геополітичних амбіцій.

Однак історія не є вироком. Питання про майбутнє Далекого Сходу — це питання про те, чи зможе регіон нарешті вийти з колоніальної логіки відносин із центром.

В незалежному та вільному Далекому Сході корінні народи могли б отримати реальні механізми самоврядування, захист традиційних територій і право самостійно визначати долю своєї землі, культури та природних ресурсів.

Тільки тоді історія регіону перестане бути історією експлуатації і стане історією розвитку, співпраці та поваги до народів, які живуть тут задовго до появи імперських кордонів.

Автор: Аліна Савельєва

Джерела