Читинський процес: Репресії проти українського руху на Далекому Сході
- Володимир Дубовський
- 5 днів тому
- Читати 6 хв
«Чужоземний тиск на наш народ не викорінить ту правду, що ми — окремий і самостійний народ.»
— З декларації про незалежність Української Далекосхідної Республіки.
В кінці XIX — на початку XX століття Далекий Схід, що знаходився під контролем російської імперії, став домом для сотень тисяч українських переселенців з Полтавщини, Чернігівщини, Київщини. Поява українців на Далекому Сході не була випадковою: ще в XVII столітті козаки в складі походів на Амур засновували перші поселення. Але саме в кінці XIX століття, після реформ Столипіна та активної колонізації східних територій російської імперії, почалася масова українська міграція, яка назавжди змінила обличчя цього краю.
В результаті землі, освоювані переселенцями, стали відомі як Зелений Клин. До початку XX століття українці створювали школи, культурні громади, кооперативи, пам'ятники, займалися книгодрукуванням та видавництвом газет і журналів. Після революції 1917 року українці Зеленого Клину висунули вимогу автономії до Тимчасового уряду, а частина почала планувати навіть повну незалежність. У роки Громадянської війни на Далекому Сході українці Зеленого Клину не стали пасивними спостерігачами. У 1918–1920 роках за підтримки Української Далекосхідної Національної Ради розпочалася спроба створити незалежну Українську Далекосхідну Республіку (УДВР). Її лідери проголосили метою захист української культури, мови та права на самовизначення. Серед проектів символіки республіки були герб з тризубом і синьо-жовтий прапор з зеленим трикутником.
Основними гаслами руху стали:
— «Свобода Зеленому Клину!» — «Українська земля — українському народові!» — «Воля, правда і братерство!»
Спроби утвердити незалежність зіткнулися з військовою інтервенцією більшовиків та внутрішніми зрадами, але пам'ять про республіку залишилася як символ прагнення до свободи. Завдяки радянській владі та сучасній Росії пам'ять про той період була викреслена з офіційних джерел, але важливо пам'ятати, що окрім червоних та білих у Громадянській війні на Далекому Сході була й третя сила — Українська Далекосхідна Республіка. Українцями були створені органи місцевої регіональної влади, проведені вибори, складена та прийнята декларація про незалежність.
З декларації про незалежність Української Далекосхідної Республіки (1918):
«Ми, представники українського народу Зеленого Клину, стверджуємо своє право на самовизначення, на власну владу, на захист мови, культури та традицій на нашій землі.»
До 1920 року було надруковано більше 11 000 паспортів громадян Української Далекосхідної Республіки, частина з них зараз зберігається в архівах фсб регіонів Далекого Сходу. Однак сили були нерівні, і прихильники червоної росії здобули перемогу, деяким — обманом і підкупом, а деяким — насильницьким шляхом, здійснюючи акти геноциду, як, наприклад, у Миколаївську-на-Амурі. Очікувано, що після приходу до влади більшовиків прагнення українців Далекого Сходу були розцінені як ворожі радянському режиму. Кульмінацією репресій став Читинський процес 1924–1925 років.
Саме про цей процес я і розповім у сьогоднішній статті.
Українці Зеленого Клину в Читинському процесі
Судовий процес проходив у місті Чита з вересня 1924 по квітень 1925 року. Перед судом постали 122 особи: колишні білі офіцери, козаки, але найголовніше — представники української інтелігенції, прихильники руху за незалежність Зеленого Клину. Головним суддею виступав Олексій Григорович Серебряков. Суд був публічним: влада намагалася налякати населення і показати рішучість у боротьбі з «контрреволюцією».
Особливу увагу на процесі приділяли українським діячам:Їх звинувачували в підготовці повстання, «сепаратизмі», «співпраці з іноземними державами».
На процесі радянська влада таврувала наступні українські об'єднання:
Газети: — «Зелений Клин» (Благовєщенськ) — «Український Голос» (Нікольськ-Уссурійський) — «Наш Край» (Хабаровськ)
Організації: — Українська Далекосхідна Національна Рада (Хабаровськ) — Товариство Української Молоді «Промінь» (Владивосток) — Кооператив «Українська Хата» — Благовєщенський Культурний Комітет Українців — Товариство Українців Амура (Свободний)
Їх діяльність була оголошена прикриттям для «контрреволюційної роботи».
Однією з центральних фігур процесу був Юрій Глушко-Мова — відомий український письменник, публіцист та політичний діяч. Він стояв на основі Української Далекосхідної Національної Ради, організовував школи, клуби, видавав українські газети на Далекому Сході.
На Читинському процесі його звинуватили в:
— організації українського підпілля,— прагненні створити незалежну державу Зеленого Клину,— зв'язках з Японією. З промови прокурора на суді:
«Глушко-Мова прагнув створити антирадянський плацдарм на Далекому Сході.»
На суді Юрій Глушко-Мова заявляв:
«Вся моя вина перед вами в тому, що я хотів, щоб українець тут, на Далекому Сході, мав право бути українцем — говорити рідною мовою, співати пісні батьків, читати книги наших письменників.»
«Влада, яка боїться правди, змушена боятися й тих, хто говорить рідною мовою.»
На всі звинувачення в шпигунстві на користь Японії Глушко відповідав:
«Я не був шпигуном Японії. Моя єдина мрія — щоб мій народ жив вільно і гордо під небом Зеленого Клину.»
Суддя Матвєєв: Ви сиділи у в’язниці чи притягалися до суду?
«Сидів при Колчаку й був засуджений до смертної кари за те, що боровся за організацію українського куреня, аби не допустити русифікації українців та їх використання для братовбивчої боротьби.»
Глушко-Мова був засуджений до 15 років таборів, довічної заборони на проживання в Далекосхідному краї та на території УСРР.
Атмосфера на процесі була гнітючою. Підсудні, попри тиск, часто відмовлялися визнавати вину в «контрреволюційній діяльності», наголошуючи, що їхня мета — не боротьба проти влади, а захист права українців на культуру, мову й самобутність.Промови прокурорів були насичені звинуваченнями у «шпигунстві на користь Японії», «націоналістичній пропаганді» та «організації збройної змови», однак багато з обвинувачень ґрунтувалися на доносах і припущеннях.
У своєму останньому слові чимало підсудних зверталися не до суддів, а до свого народу — наче знаючи, що саме там — їхній справжній суд і вирок.
Юрій Глушко-Мова (у своєму останньому слові):
«Я не прошу пощади. Моє єдине бажання — щоб мій народ не забув, за що ми боролися. Ми не злочинці, ми — борці за правду і свободу!»
Іван Коваленко (на допиті):
«Віра в українську справу для мене важливіша за життя. Якщо злочином є любов до рідної землі — тоді так, я винен.»
Петро Скуратівський (на суді):
«У нас відібрали школи, пісню, молитву, землю. Ми лише хотіли повернути наш народ до самого себе.»
Федір Литвин (на суді):
«Я хотів, щоб мої діти знали, що значить бути українцем — навіть тут, на Далекому Сході.»
Олена Чайківська (перед оголошенням вироку):
«Мене кидають у сибірські ліси, але я вірю: наші пісні і слово будуть жити і там.»
Осуджені до розстрілу
Сім осіб на Читинському процесі були засуджені до розстрілу.
Серед них — Іван Коваленко, організатор українських клубів у Благовіщенську, активний пропагандист української автономії на Далекому Сході. Разом з ним був засуджений Петро Скуратівський, керівник гуртків української молоді в Нікольську-Уссурійському, відомий як талановитий публіцист і оратор.
Разом з ними смертний вирок отримали офіцер Армії УНР Костянтин Марченко, обвинувачений у шпигунстві на користь Японії, викладач української школи Федір Литвин, ініціатор нелегальних культурних зборів, а також кооператор Степан Левченко, який допомагав у постачанні підпільних організацій. Серед розстріляних також опинився Андрій Ткачук, секретар однієї з культурних організацій, обвинувачений у зв'язках з японською розвідкою, та Михайло Швець — колишній козак, який співчував українському руху і забезпечував підпільників зброєю.
Всі вони до останнього моменту відстоювали свою правоту, підкреслюючи, що їхня боротьба була спрямована не проти народу, а за право українців бути самими собою — українцями.
Осуджені до 10–15 років таборів
Двадцять вісім осіб отримали тривалі терміни ув’язнення в таборах суворого режиму.
Серед них — Юрій Глушко-Мова, лідер “Української Далекосхідної Національної Ради”, інженер, актор театру, письменник та один з основних ідеологів українського руху на Далекому Сході. Його засудили до 15 років каторжних робіт. Подібні терміни отримали також Микита Литвиненко, видавець газети “Зелений Клин”, обвинувачений в антирадянській пропаганді, Сава Паламарчук, ветеран армії УНР, і Олексій Крамаренко, організатор українських народних читальних у Хабаровську. Серед засуджених були Дмитро Лащенко, який виконував зв’язкові функції з японськими консулами, лікар Іван Нагорний, журналістка та видавець Анна Політковська та письменник-публіцист Антон Ганжа. Ці люди стали жертвами не лише політичних підозр, а й загального курсу радянської влади на знищення українського національного руху в дальневосточному регіоні.
Приговорені до 5–10 років таборів
П’ятдесят одна особа була засуджена до термінів від п’яти до десяти років ув’язнення. Це були переважно прості люди — селяни, вчителі, кооператори, ремісники, які активно брали участь у житті українських організацій. Серед них виділялися Федір Куценко, бібліотекар української народної школи (засуджений до восьми років таборів), Степан Зубко, селянин, член української громади Нікольськ-Уссурійського (сім років таборів), Микола Харченко, організатор недільних шкіл для українських дітей (шість років ув’язнення), і Григорій Онищенко, ремісник і діяч українського кооперативного руху (п’ять років таборів).
Більшість з них обвинувачували в “сприянні контрреволюційній агітації”, “шпигунстві на користь Японії”, хоча реальні докази їх вини часто були вкрай сумнівними.
Осуджені до заслання і заборони на проживання в містах Далекосхідного краю та УСРР
Усі підсудні були засуджені на великі строки, а також решта підсудних, які отримали менш суворі, але все одно руйнівні вироки, отримали приписи на висилку та заборону на проживання як на території Далекосхідного краю, так і на території Української РСР.
Їх вислали в віддалені регіони Сибіру і заборонили проживати в великих містах на термін від трьох до п'яти років. Серед висланих була Олена Чайківська, вчителька української мови та літератури, якій було заборонено проживати в Примор'ї. Василь Бондаренко, типографіст, був висланий в Наримський край, Марія Литвиненко, активістка українських культурних курсів, відправлена в заслання в Туруханський край. Іван Рябенко, музикант, позбувся права жити в містах Далекосхідного краю і був змушений вести існування в віддалених селах. Для багатьох з них заслання означало фактичне знищення їхнього колишнього життя: вони втрачали як свою батьківщину, професію, так і громадське становище.
Читинський процес став символом трагедії українського руху на Далекому Сході
Під ударами репресій загинули лідери, зникли культурні ініціативи, замовкли українські газети та школи. Але, незважаючи на роки стирання пам'яті, пам'ять про тих, хто боровся за свободу Зеленого Клину, жива і сьогодні в серцях далекосхідних українців — як нагадування про ціну, яку наші предки готові були заплатити за свою національну ідентичність.Завершити хотів би цитатою з виступу Юрія Косьмича Глушка-Мови на одному з засідань процесу:
«Ваша сила — в штиках. Наша сила — в слові. І це слово не загине.»
Comentários