Російська опозиція — дзеркало Путіна

Багато років я підтримував російську ліберальну опозицію. Був її частиною, брав участь у виборах, організовував акції протесту, неодноразово був затриманий і побитий, отримував штрафи, обшуки, арешти, мав кримінальне переслідування. Вірив, що серед усього цього мороку путінської Росії — брехні, репресій і пропаганди — є світло. Що десь там, у команді Навального, в ЛПР, серед журналістів-розслідувачів, правозахисників, емігрантів — є люди, які справді проти Путіна. Люди з іншими цінностями. Які за свободу, права людини, гідність і повагу до кожного.

Я помилявся. У 2022 році я остаточно зрозумів, що мені не з ними по дорозі.

Останній виступ Володимира Кара-Мурзи у французькому парламенті став для мене черговим підтвердженням правильності мого вибору:

«Є ще одна причина, чому Міністерство оборони Росії залучає стільки представників національних меншин — тому що, як виявилось, росіянам психологічно справді важко вбивати українців. Бо ми — один народ. Це дуже близькі народи, як всім відомо. У нас майже одна мова, одна релігія, століття спільної історії. А якщо це хтось з іншої культури — начебто простіше. Раніше я про це не замислювався. Здавалося, причини суто економічні. Але після слів [колеги про бурятів], я теж почав над цим думати».

Що це, як не шовінізм найнижчого ґатунку? Що це, як не виправдання геноциду? Кара-Мурза — людина, яку я раніше поважав за сміливість, за витримку, за роки боротьби. А тепер він, по суті, повторює ті самі ідеї, що й кремлівська пропаганда. Один народ, одна мова, одна релігія — а отже, нема права на відокремлення, на незалежність, на ідентичність. Це що, не імперська риторика? Не той самий наратив, яким Росія виправдовує окупацію й знищення цілих народів?

Можливо, він хотів засудити війну. Але в процесі проговорився — показав суть російського мислення. І «ліберального», і путінського. Вбивство «інших» пояснюється культурною дистанцією — наче це нормально. Каже, ніби бурятам легше вбивати українців, а росіянам важко — бо ж «один народ». Я аж уявляю, як буряти «охоче» йдуть на вбивства, а росіяни — «страждають» від того, що вбивають «своїх».

І Кара-Мурза тут не один.

Це не «обмовка». Це не випадковість. Це — система мислення.

Ось Ілля Яшин (2021), коментуючи анексію Криму:

«Росія не повинна віддавати Крим. Це було б поразкою. Треба домовлятись з українцями про статус, а не просто так віддавати».

Тобто, по суті, — узаконити окупацію. Ніякого «ми вкрали — мусимо повернути». Ні. Все та ж імперська логіка: «наше».

Ось Євгенія Альбац у 2022 році — про майбутнє Росії:

:

«Треба зберегти єдність Росії. Це величезна країна, багатонаціональна, але ми маємо залишатися однією нацією».

Якою ще «однією нацією»? Хто вам дав право говорити від імені тувинців, башкирів, чеченців, бурятів, калмиків, саха, інгушів, дагестанців, марійців, удмуртів, чувашів та десятків інших? Вони — не частина вашої «нації», якщо самі не хочуть цього.

Ось Юлія Латиніна, буквально нещодавно:

«Росія не може розпастись, інакше буде хаос. Уявіть собі, якщо вся ця Сибір раптом захоче незалежності — це буде катастрофа».

А з чого ви взяли, що народи Сибіру — це ваша власність? Чому незалежність — це «катастрофа», а імперія — це «норма»?

Юлія Навальна у своєму виступі на Стратегічному форумі в Бледі (Словенія) у вересні 2024 року заявила:

«Зрештою, знайдуться і ті, хто говорить про необхідність терміново “деколонізувати” Росію. Нібито потрібно розділити нашу занадто велику країну на кілька десятків маленьких і безпечних держав. Але пояснити, чому люди з спільним бекграундом і культурним контекстом мають бути штучно розділені, “деколонізатори” не можуть. І як це має відбутись — теж не повідомляють».

Все ті ж наративи, та ж риторика: «спільний бекграунд», «культурний код» — буквально імперка Путін в спідниці.

«Можете називати нас панами», — саме так відповів Свєтов на емоційне запитання українського користувача, який не хоче називати росіян «великим народом».

Він міг промовчати. Міг проявити хоч трохи поваги до тих, кого країна, яку він виправдовує, бомбить, вбиває і загарбала. Але він обрав максимально шовіністичний, відверто імперський тон.

І це не випадковість. Ще раніше він писав:

«Я бажаю цивілізованому світу перемогти тих, хто називає росіян “рашистами”».

Тобто для нього головний ворог — не війна, не окупація, не репресії. Головне — не образити самолюбство «великого російського народу».

А ще він казав:

«Політик не має права бажати розпаду своєї країни, бо представляє інтереси всіх громадян».

Тобто, за Свєтовим, будь-яка спроба відділення від росії — це злочин. Народи не мають права на свободу. У бурятів, татар, калмиків, українців, чеченців, саха — нема права самостійно вирішувати, з ким бути і як жити. Вони мають «представлятись» єдиною державою. І, мабуть, «називати росіян панами».

Це не просто слова. Це ідеологія. Це мислення російського імперця в обгортці ліберала чи «лібертаріанця». І таких «опозиціонерів» багато. Вони готові критикувати Путіна, але лише до тієї межі, де ставиться під сумнів російська гегемонія.

Я не можу і не хочу бути частиною цього.

Я — далекосхідник. Я — українець із Далекого Сходу. Я — людина, яка поважає право кожного народу на свободу, мову, культуру і незалежність. Я народився в Республіці Саха, багато років жив на півдні Далекого Сходу. Я знаю: буряти, саха, удмурти, тувинці, калмики, татари, інгуші, чеченці, комі й десятки інших народів — не «частина росії за замовчуванням». Це живі, справжні народи, які мають право самі визначати своє майбутнє.

І я все частіше бачу, як навіть «ліберальна» Росія відмовляє їм у цьому праві. Вони бояться самого слова «самовизначення». Їх тіпає від самої ідеї незалежності від Москви. Вони готові визнавати утиски, корупцію, диктатуру — але не готові визнати просту річ: Росія — це імперія. І ви, панове ліберали, — її охоронці.

Ви просто хочете, щоб ця імперія була трішки м’якшою. Трішки ввічливішою. З Юлією Навальною замість Путіна. З нібито чесними судами і виборами, але з тим самим «багатонаціональним народом Росії», де все крутиться навколо «російського ядра». Російська опозиція — дзеркало Путіна.

Ви не поважаєте нас. Ви не хочете нас чути. Ви боїтеся майбутнього, у якому народи Росії більше не під каблуком Кремля. Вам простіше сказати, що ми всі — «один народ» і що «психологічно важко вбивати українців», бо це ніби «брат на брата». А вбивати бурятів — це, виходить, нормально?

Послухайте: ви нічим не кращі за Путіна. Ви — його дзеркало. Тільки без ядерної кнопки.

Я більше не з вами. Не можу. Моє сумління, моя кров не дозволяє мені бути зрадником свого народу. Досить.

Мій вибір — бути з тими, хто справді бореться за свободу. Хто визнає право народів на самовизначення. Хто не виправдовує вбивства ні «економікою», ні «спільною релігією», ні «віками спільної історії».

Досить.

Імперія має померти. І з Путіним, і з Кара-Мурзою, і з будь-якою іншою маскою, яку вона на себе натягує.

І я щиро сподіваюся, що все більше представників інших народів — буряти, саха, тувинці, башкири, калмики, татари, чеченці, інгуші, кавказці, комі, марійці, удмурти, карели, ненці, дагестанці та багато інших — побачать, що їм не по дорозі з цією «опозицією». Бо якщо ти не росіянин — ти для них усе одно інший. Друга сорту. Інструмент. Статистика.

Але ти — не статистика. Ти — народ. І в тебе є право жити по-своєму, а не бути додатком до імперії. Імперія має померти. І разом із Путіним, і разом із Кара-Мурзою, і разом з будь-якою іншою маскою, яку вона одягає.

Бо імперія — це не лише танки, тюрми й депортації. Це ще й слова. «Один народ». «Загальний культурний код». «Не можна допустити розпаду».Це ще й обличчя. Добрі, ввічливі, ліберальні. З французьким паспортом чи з західним дипломом. Але суть — та сама. Під мантрами про «єдність» — те саме небажання бачити інших як рівних.

Хтось кидає бомби —хтось кидає фрази. І ті, й інші — вбивають.

Імперія живе, поки ми називаємо її реформованою державою. Імперія дихає, поки ми шукаємо «розумних росіян», які «не такі». Імперія виживає, поки ми погоджуємось на її рамки — мовні, культурні, геополітичні.

Вона має померти. Цілком. Без жалю. Без компромісів. Щоби народи могли жити.