Історія, про яку не розповідають у підручниках У російській шкільній програмі історія Далекого Сходу та період його колонізації подані поверхово й фрагментарно. Із сучасних підручників діти дізнаються лише про «підкорення Сибіру Єрмаком», яке стосується переважно народів ханти й мансі, що проживають за тисячі кілометрів від території Далекосхідного федерального округу. Тим часом до приходу царської росії далекосхідні землі були заселені корінними народами — такими як нанайці, коряки, нівхи, ульчі, евени, орочі та інші. Вони мали власні мови, культуру, традиції полювання, рибальства й оленярства. Їхній уклад життя ґрунтувався на тісному зв’язку з природою та самобутніх соціальних інститутах, які забезпечували стійкість громад і передання знань від покоління до покоління. Колоніалізм був не одноразовим актом, а процесом, що розтягнувся на століття. Цілеспрямована колоніальна політика московських окупантів, спрямована на викорінення історії корінних народів, формує у людей незнання власного минулого. Діти народів Далекого Сходу вивчають історію Московського князівства більше, ніж те, як жили їхні предки, які землі вони займали і яким чином опинилися у складі спочатку царської, а згодом червоної імперії та сучасної рф. Родина нанайців, перша половина ХХ століття Підкорення Далекого Сходу: початок колонізації Далекий Схід почав перетворюватися на колонію задовго до імперських статутів і офіційних законів. Уже в XVII столітті козацькі загони, промислові експедиції та інші московити просувалися вздовж річок Амур, Уссурі та узбережжя Охотського моря. Вони почали будувати остроги й форпости, контролювати торгівлю хутром і встановлювати залежність місцевих народів від царських купців. Ці походи рідко були мирними: історичні джерела фіксують випадки насильства, примусового збору податків і силового включення корінних громад у нову систему. Перші поселення, такі як острог на річці Уля 1639 року, збудований загоном козаків під командуванням Івана Москвітіна, та Охотський острог, заснований Семеном Шелковниковим у 1647 році як головний опорний центр, слугували не дослідницькими базами, а важливими пунктами колоніальної влади. Вони зміцнювали присутність імперії на територіях, де століттями жили нанайці, нівхи, евенки, коряки та інші корінні народи. [1] Місцеві жителі зазнавали економічного тиску, а іноді й фізичного насильства, що створювало прецедент структурного контролю та обмеження свободи. Усе це стало фундаментом подальшої колонізації, яка тривала століттями. В офіційних документах імперії корінні народи позначалися як «туземці» або «інородці», що відразу встановлювало їхнє становище як «інших» і підкреслювало залежність від центру. Царські адміністрації прагнули контролювати промисли, торгівлю й землі, часто нав’язуючи податкову систему, трудову повинність і правила, чужі традиційному укладові життя. [2] Попри заяви про цивілізаторську місію, на практиці це означало поступове обмеження самостійності громад, впровадження російських поселень і активну русифікацію. Для більшості корінних жителів Далекого Сходу це стало початком процесу, який руйнував традиційні інститути, підривав мови та змінював спосіб життя. Їхня історія, культура й право на землю майже не відображалися в офіційній хроніці. Державна адміністрація активно розпоряджалася ресурсами, які забирала з далекосхідних колоній: контролювала вилов і збір хутра, риби та інших ресурсів, адже саме ці промисли були важливою статтею доходів імперії (торгівля шкірами, хутром і рибою здійснювалася як на внутрішньому ринку, так і на експорт). Карта «освоєння» Сибіру та Далекого Сходу, підручник історії росії Ясак і Устав 1822 року: імперська система контролю У XVII–XIX століттях була запроваджена ясашна система, яка зобов’язувала корінні народи Далекого Сходу — особливо активно в районах Камчатки, Охотського узбережжя та північних територій — сплачувати ясак, тобто податок хутром. Збір ясака супроводжувався примусовим обліком населення. Часто траплялися зловживання з боку збирачів податків, а сам податок втягав громади у торговельну залежність від російських купців. Крім того, держава обмежувала й припиняла самостійні торговельні контакти колонізованих народів з іншими країнами (наприклад, з Китаєм і Японією), які існували до цього протягом століть. [3] У царській росії контроль над ресурсами був частиною колоніальної економіки. Він включав оренду та видачу ліцензійних прав на рибальські й мисливські угіддя, а також нагляд за виловом і збором ресурсів, що мали важливе значення для доходів держави. Звісно, місцеві жителі Далекого Сходу не отримували жодної частки від прибутку, який імперія отримувала з їхніх ресурсів. Збір ясака на Далекому Сході, XVII століття У 1822 році була зроблена спроба систематизувати управління такими народами — «Устав про управління інородців»  офіційно визначав становище жителів Сибіру та Далекого Сходу, але робив це в межах імперської системи, де контроль і експансія залишалися головними пріоритетами. Закон формально закріплював особливий статус корінних народів, але водночас лише посилював контроль над ними. [4] Наприклад, Устав уперше ввів окремий термін для позначення корінних народів Сибіру та Далекого Сходу — відтоді людей, які століттями жили на цих землях, офіційно називали «інородцями» . Цей термін зберігався в законах аж до початку XX століття і означав не просто класифікацію: на практиці корінним народам надавалося окреме правове становище, відмінне від становища «російських підданих». Устав поділяв корінні народи на три категорії: осілі  — жили в селах і містах; кочові  — переміщувалися територією за сезонами; бродячі  — мисливські групи, що часто перебували далеко від постійних поселень. Цей поділ закріплювався на законодавчому рівні та визначав, які правила й обов’язки застосовуються до кожного народу — від прав на землю до зобов’язань перед державою. Однак народи всіх категорій обов’язково продовжували сплачувати ясак або грошову подать на користь імперії. Податкове навантаження та обов’язки визначалися державою, а не самою громадою. Земля закріплювалася за громадами лише як право користування, але не визнавалася приватною чи колективною власністю. Розподіл на категорії використовувався передусім для того, щоб політично керувати людьми не як рівними, а як різними групами, підзвітними імперії. Важливо розуміти, що корінні народи Далекого Сходу були включені до державної системи не як рівноправні учасники, а як піднаглядні суб’єкти. Однією з головних цілей цієї системи було переведення бродячих і кочових жителів у категорію осілих. Причиною були фінансові інтереси імперії — осілі «інородці» мали б сплачувати вищий податковий оклад державних селян. Усі органи самоврядування підпорядковувалися окружній російській владі, а їхні рішення контролювалися державними чиновниками. Самоврядування існувало лише в межах імперської вертикалі. У результаті корінні громади отримали не стільки свободу, скільки обмежену й контрольовану структуру влади, яка слугувала для управління народами, тоді як саме самоврядування залишалося майже номінальним. У документі навіть був пункт про те, що «права й обов’язки інородців мають бути доведені до них “належним чином”» і перекладені їхніми мовами, якщо це можливо. Однак на практиці таких перекладів було дуже мало або вони взагалі не виконувалися через відсутність писемності, фахівців і офіційного інтересу. Через це корінні народи в більшості випадків не могли повноцінно скористатися своїми законними правами. Хоча Устав 1822 року формально запроваджував правовий порядок і навіть допускав елементи самоврядування, насправді він став інструментом регулювання й контролю корінних народів імперською владою. Документ фіксував їх як особливу категорію людей, відмінну від основного населення росії, і підпорядковував їхні економічні, правові та соціальні права волі імперської бюрократії. У другій половині XIX століття, а особливо після укладення Айгунського (1858)  і Пекінського (1860)  договорів, розпочалася активна колонізація територій Приамур’я та Примор’я. Держава була зацікавлена в заселенні цих земель переселенцями з європейської частини імперії й активно роздавала земельні наділи. Водночас традиційні території корінних народів юридично не визнавалися їхньою власністю і, як і раніше, належали державі. Їхнє право на землю вважалося лише правом користування , а не володіння. Згодом це стало основою майбутніх земельних конфліктів. [5] Протягом усього періоду колонізації народів Далекого Сходу в низці регіонів поступово запроваджувалися: обов’язкова реєстрація; закріплення людей за певними родовими управами; заборони на самостійні переходи до інших округів без дозволу. Таким чином держава поступово переводила кочові й мисливські суспільства у систему адміністративного контролю. Під прикриттям місіонерства царська росія тиснула на традиційні інститути. Державна релігія витісняла традиційні вірування народів, а подекуди місіонерська діяльність супроводжувалася прямим тиском. Наприкінці XIX — на початку XX століття в царській росії посилився курс на уніфікацію. Для корінних народів Далекого Сходу скорочувалася автономія їхніх родових управ, посилювалася інтеграція до загальноімперської адміністративної системи, а юридичні відмінності поступово стиралися — але без надання реального рівноправ’я. Таким чином, особливий статус для корінних народів спочатку вводився як форма контролю, а згодом почав згортатися у бік повної асиміляції. У царській росії, можливо, і не існувало великої кількості окремих «репресивних маніфестів», але діяла офіційна й послідовна політика. Корінні народи опинилися в податковій залежності, земля їхніх предків більше їм не належала, їхнє вікове самоврядування суворо регламентувалося й контролювалося, культура поступово витіснялася й забувалася, а самі люди були змушені асимілюватися. Невиконані обіцянки радянської влади Нова радянська влада проголошувала принципи дружби народів і рівності, обіцяла підтримку корінним громадам та визнання їхніх культурних прав. Однак згодом ці обіцянки так і не були виконані. Після революції 1917 року влада червоної росії заявила про повний розрив із «колоніальною політикою царизму». В офіційній риториці проголошувалося право народів на самовизначення, рівність і розвиток національних культур. Для корінних народів Далекого Сходу це звучало як історичний шанс. [6] 1920-ті роки: коренізація і національні райони У 1920-х роках нова держава справді зробила кроки, які виглядали як підтримка корінних народів і зміна політичного курсу щодо них. У регіонах Далекого Сходу створювалися національні райони та сільради (наприклад, для нанайців, удегейців, нівхів, евенків та інших). Розроблялася писемність для мов, які раніше не мали алфавіту, а також відкривалися школи з навчанням рідними мовами. Держава просувала політику «коренізації»  — висування представників місцевих народів до органів влади. Формально це означало визнання культурної самобутності. Держава демонструвала, що будує «союз рівних народів». Однак уже в цей період уся автономія залишалася жорстко вбудованою в партійну вертикаль. Національні органи влади не мали реальної самостійності. 1930-ті роки: колективізація і ліквідація традиційного укладу Перелом настав наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років. Колективізація вдарила по самій основі традиційної економіки корінних народів Далекого Сходу. Усі мисливські та оленярські господарства об’єднувалися в колгоспи, приватні стада оленів вилучалися у сімей на користь держави, запроваджувалися плани заготівель, які не враховували екологічних циклів. Для народів, що жили промислом, це означало руйнування системи виживання, сформованої століттями, яка не могла функціонувати за «планом», написаним у московських кабінетах. Багато родових лідерів були репресовані як «куркулі» або «вороги народу», а управління перейшло до призначених партійних кадрів. [7] Одним із найболючіших інструментів дискримінації та колонізації стала система шкіл-інтернатів. Дітей представників корінних народів масово вилучали з родин і відправляли навчатися до селищних і районних центрів, де освіта велася переважно російською мовою. Традиційні знання та рідні мови насильно витіснялися, а контакти з родиною були обмежені. Діти не могли бачити своїх близьких роками. Це спричинило поколіннєвий розрив: діти поверталися до громад, уже погано володіючи рідною мовою і не знаючи традиційного укладу життя. Формально це називалося «ліквідацією неписьменності» , але фактично стало продовженням колоніальної політики та насильницькою асиміляцією. Дітей нівхів відправляють до школи-інтернату, друга половина XX століття Індустріалізація та ресурсна експлуатація З 1930-х років Далекий Схід став важливою сировинною базою. На території регіону історично видобувалися численні ресурси, але червона росія змогла почати їхній масштабний вилучення завдяки створеній владою примусовій праці. Видобуток золота, олова, урану, вугілля, газу, лісозаготівля — усе це здійснювалося за допомогою системи таборів ГУЛАГу на дальневосточній землі і відправлялося на експорт та на потреби «самої вільної країни у світі». Рішення про розробку територій приймалися в москві, де думка не лише корінних народів, а й інших жителів Далекого Сходу взагалі не враховувалася. [8] Промислове освоєння дальневосточних територій призводило до забруднення річок, скорочення популяцій риби, руйнування мисливських угідь і в цілому до знищення екосистеми регіону. Як і за царської росії, корінні народи практично не отримували частки прибутку від ресурсів їхніх земель. 1950–1980-ті: «дружба народів» та прихована уніфікація Після Другої світової війни риторика московської влади трохи пом’якшилася. Знову почали говорити про рівність, братерство, культурне різноманіття, але на практиці це обмежилося лише заявами. Русифікація освіти тривала, багато малих мов опинилися на межі зникнення, місцеву молодь заохочували до переїзду в міста, а традиційні форми господарювання публічно називали «відсталими». Не будучи залученими до індустріалізації ні як джерело робочої сили, ні як постачальники продовольства, поселення та стійбища корінних народів стали економічно непотрібними для радянської влади. Міністерства, що займалися економічним розвитком, не підпорядковувалися місцевій адміністрації, а місцева адміністрація, повністю залежна від виконання плану, не враховувала потреби корінного населення. Через це у 1957 році ЦК партії та Рада Міністрів видали спільне постановлення, яке зобов’язувало всі підприємства залучати корінні народи до реалізації великих промислових і сільськогосподарських проєктів — здебільшого через систему пільг при працевлаштуванні та кар’єрному зростанні, а також шляхом інтенсифікації традиційного оленярського, мисливського та рибальського господарства. На папері зберігалися автономні округи та національні райони. Але економічна й політична влада повністю належала союзному центру. [9] Підсумок радянського періоду Радянська система на початку свого існування визнавала наявність корінних народів, частково підтримувала їхню культуру та надала інституційні форми. Але згодом вона виявилася черговою імперією: ліквідувала економічну самостійність народів, зруйнувала їхні традиційні соціальні структури, створила залежність від державних субсидій, прискорила мовну та культурну асиміляцію місцевого населення та лише закріпила ресурсну модель освоєння регіону. Якщо в російській імперії контроль здійснювався через ясак і адміністративне регламентування, то в срср — через планову економіку, колективізацію та ідеологію. До кінця радянського періоду багато громад опинилися демографічно ослабленими, економічно залежними та культурно вразливими. Комісії з колективізації на Далекому Сході Від федералізму 1990-х до мобілізації З розпадом червоної росії та утворенням рф у корінних народів Далекого Сходу на короткий час відкрилися нові можливості. У 1990-ті роки формально були визнані права на землю та традиційне господарство корінних народів у Конституції рф і в різних регіональних законах, створювалися національні райони, громадські ради та культурні центри. Частина мов отримала можливість викладатися у школах, відкривалися малі ЗМІ рідними мовами. Також корінні народи отримали можливість боротися за свої права — з’являлися організації, що захищали права корінних народів, включно з правом на промисел та екологічний захист територій. У 1990–1991 роках з’явилося кілька громадських об’єднань, що представляли інтереси корінних малочисельних народів Півночі, серед них — Асоціація малочисельних народів Півночі (1990) , Депутатська асамблея малочисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу (1991) , а також Міжнародна ліга малочисельних народів і етнічних груп (1991) . Але вже в 2000-х роках почався відкат до централізованої політики. Закони про традиційне господарство залишалися декларативними, а реальні права значно обмежилися ліцензіями, тендерами та адміністративними бар’єрами. Автономні округи були об’єднані з краями, що відображало загальну тенденцію централизації. Прийнятий Державною думою у 2000 році федеральний закон «Про загальні принципи організації громад корінних малочисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу рф» став важливим етапом інституціоналізації життя корінних народів, проте одночасно посилив державне регулювання їхніх традиційних форм самоорганізації. Якщо у 1990-ті роки багато родових і територіальних об’єднань існували як гнучкі форми громадської самоорганізації, засновані на звичаєвому праві та традиційних практиках, то новий закон фактично переводив їх у рамки юридично оформлених неприбуткових організацій. Для ведення діяльності громади мали пройти державну реєстрацію, прийняти статут і діяти в суворо визначених законом цілях. Таким чином традиційні громади були вбудовані в бюрократичну систему державного управління, що обмежувало їхню автономію та суттєво звужувало простір для самостійного вирішення питань традиційного господарства, використання природних ресурсів та внутрішнього самоврядування. Багато дослідників зазначають, що така правова модель означала перехід від відносно вільної самоорганізації корінних народів 1990-х до жорстко регульованої системи початку 2000-х, у якій держава отримала додаткові інструменти контролю над соціальними та економічними процесами у їхньому середовищі. [10] Великі промислові компанії, що належали московським окупантам, отримували пріоритет у освоєнні ресурсів, позбавляючи корінні громади доступу до мисливських і рибальських угідь. Вся влада та фінансові потоки концентрувалися в москві, залишаючи Далекий Схід залежним і дотаційним регіоном. Крім того, посилилися русифікація та контроль над освітою — школи та гуртки рідними мовами поступово закривалися. Останні роки: мобілізація та тиск на активістів Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році становище корінних народів погіршилося особливо гостро. Велику роль у цьому відіграла мобілізація. За даними Служби зовнішньої розвідки України та незалежних аналітиків і правозахисників, чоловіки з числа корінних народів призиваються в армію майже втричі частіше, ніж етнічні росіяни — 95 мобілізованих на 10 000 населення неросійського походження проти 34 на 10 000 росіян . За словами активістів, саме представники таких народів опинилися непропорційно залученими до бойових дій — хоча закони теоретично передбачають альтернативну службу, на практиці такі гарантії не дотримуються в умовах мобілізації. Крім того, наше рух повідомляв про факти, коли командування армією рф підробляло підписи за строковиків-представників автохтонних народів і відправляло їх на фронт, де вони згодом гинули. [12] На жаль, представники корінних народів часто самі йдуть до військкоматів. Відсутність стабільної зайнятості в національних селищах, низький рівень доходів та слабка обізнаність про власні права поєднуються з десятиліттями ідеологічної інтеграції в російський державний наратив. У результаті для частини жителів таких регіонів військова служба починає сприйматися як єдина доступна соціальна перспектива — спосіб заробітку, отримання статусу або прояву лояльності державі, з якою їхня ідентичність була штучно пов’язана протягом довгої політики асиміляції. Таким чином війна стає не стільки усвідомленим політичним вибором, скільки наслідком структурних процесів русифікації та соціально-економічної вразливості, сформованих державою протягом десятиліть. [13] У Республіці Саха (Якутія), найбільшому регіоні Сибіру та Далекого Сходу з високим відсотком корінного населення, мобілізація проводиться без урахування прав корінних народів і без дотримання законних відстрочок, хоча законодавство рф передбачає бронювання для традиційних господарських ролей (наприклад, оленярства). Насправді мобілізація проходила у віддалених сільських населених пунктах без урахування малочисельності громад і без поваги до їхніх прав. [14] Дальневосточні кладовища після початку війни в Україні За влади окупантів у рф були посилені та запроваджені додаткові обмеження на економічну та культурну діяльність. Традиційні промисли, ремесла та освітні ініціативи дедалі частіше стикаються з бюрократичними перешкодами. На сьогодні, за даними експертів, у законодавстві рф фактично відсутній механізм справжньої згоди корінних громад на будь-які проєкти чи рішення, що зачіпають їхні землі та ресурси. [15] Наприклад, останніми роками в Хабаровському краї обсяги видобутку золота зростають рекордними темпами, запускаються нові кар’єри та переробні потужності, і регіон усе активніше перетворюється на сировинну базу федерального масштабу. Золото видобувається промисловими методами відкритої розробки, що неминуче призводить до вирубки лісів, зміни русел річок і забруднення водойм. При цьому рішення про ліцензії та освоєння родовищ ухвалюються на федеральному рівні, а механізми реальної згоди місцевих громад мають формальний характер. У результаті природні території, від яких залежить полювання, рибальство та традиційний уклад корінних народів, стають частиною великого сировинного проєкту, що приносить основну вигоду центру, тоді як екологічні наслідки залишаються у регіоні. [16] За останні десятиліття відбулася ерозія правового простору: деякі автономні території були ліквідовані, а ключові інститути перестали ефективно захищати інтереси корінних народів. На практиці корінні громади постійно втрачають доступ до традиційних ресурсів і територій під тиском великих промислових проєктів, інфраструктури та централізації повноважень у москві. Міжнародні механізми, такі як принцип «вільної, попередньої та інформованої згоди»  (Free, Prior and Informed Consent, FPIC), визнаний світовою спільнотою, не впроваджені в російську правову систему. Крім того, рф навіть не ратифікувала Конвенцію МОП №169  про права корінних народів. Чоловік та жінка у традиційному вбранні народу орочі, наші дні Культурна асиміляція та русифікація Офіційні дані переписів у сучасній рф показують, що чисельність більшості корінних народів продовжує зменшуватися. За оцінками активістів та даними перепису 2021 року, чисельність багатьох малочисельних народів скоротилася — близько двох третин таких народів втратили населення у період із перепису 2010 року, при цьому процеси вимирання, асиміляції та втрати культури посилюються. [17] Це проявляється не лише в демографії, а й у мовах: багато рідних мов перебувають на межі зникнення, кількість носіїв різко зменшується з кожним поколінням. Репресії проти активістів Правозахисні організації та міжнародні спостерігачі фіксують посилення репресій проти активістів серед корінних народів, які виступають проти порушення їхніх прав. До таких дій належать затримання та тиск з боку силових органів, що робить спроби захищати інтереси громад ризикованою діяльністю. Переслідування торкнулося активістів по всій країні. Найвідоміший та документований випадок — арешт Дар’ї Єгерєвої , представниці народу селькупів та активістки з прав корінних народів, яка кілька років займалася міжнародною діяльністю, зокрема брала участь у форумах ООН. Вона була затримана 17 грудня 2025 року та звинувачена в участі в «терористичній організації». Їй загрожує до 20 років позбавлення волі, і досі вона перебуває під вартою, незважаючи на міжнародні заклики до звільнення. [18] Того ж дня — 17 грудня 2025 року — силові органи рф провели координаційну операцію з обшуків і затримань активістів-корінних народів. Наприклад, було проведено обшук у Валентини Совкіної , активістки саамської громади, яка брала участь у міжнародних форумах і заходах. За даними міжнародних організацій, щонайменше 17 активістів були затримані в різних регіонах, включно з прикордонними районами Далекого Сходу та Сибіру, які мали справу з правами корінних громад. Серед них були представники з Республіки Саха (Якутія), Тюми, Комі та інших регіонів. Хоча не всі залишилися під вартою, багато хто зіткнувся з кримінальними справами та тиском силовиків. Крім прямих арештів, держава оголосила екстремістськими та терористичними низку організацій, пов’язаних із корінними народами або захистом їхніх прав, включно з Aborigen Forum , об’єднанням, у якому брала участь Єгерєва, що було офіційно закрите під приводом «екстремізму». [19] Репресії торкнулися й нашої організації. Влада рф визнала рух «Зелений Клин — моя Батьківщина»  «терористичним». Глава руху Володимир Дубовський  був оголошений «терористом» і внесений до федерального розшуку. Авторка цієї статті та глава прес-служби руху Аліна Савельєва  також оголошена в розшук. Одна з активних учасниць руху, Наталія Романенко , разом із чоловіком зараз перебуває в СІЗО. Таким чином, уже до 2020-х років історична лінія «контролю та асиміляції» триває: якщо раніше царська та червона імперії руйнували традиційні інститути через податки, колгоспи та індустріалізацію, сьогодні держава використовує законодавство, ліцензії, економічну залежність і військові мобілізації, закріплюючи централізований контроль над Далекосхідним регіоном. Майбутнє корінних дальневосточних народів В незалежному Далекому Сході, заснованому на принципах справедливості та поваги до автохтонних народів, могли б реалізовуватися такі заходи: Справжнє самоврядування корінних громад , включно з правом на вільну згоду на будь-які проєкти на їхніх територіях; Гарантії збереження традиційних мов і освітніх програм , заснованих на рідній культурі; Юридичний захист земель та ресурсів , доступ до яких необхідний для традиційної економіки; Соціальні програми , спрямовані на відновлення та підтримку корінних громад, а не на асиміляцію чи експлуатацію. Така політика дозволила б не лише зберегти унікальні культури та самобутність корінних народів Далекого Сходу, а й забезпечити сталий розвиток регіону на нових принципах рівності та поваги. Історія корінних народів Далекого Сходу — це не історія «включення в цивілізацію», як десятиліттями подавалося в офіційній риториці. Це історія поступового обмеження самостійності, вилучення ресурсів, руйнування традиційного укладу та витіснення мов. Протягом століть доля корінних народів визначалася рішеннями, ухваленими далеко від їхньої землі — спочатку в Петербурзі, потім у москві. Імперія вводила ясак та адміністративний контроль, радянська влада проводила колективізацію, інтернати та індустріальні проєкти, влада рф продовжує вилучати ресурси з далекосхідної землі і вод, а також відправляє місцевих жителів на війну. Змінювалися політичні гасла та назви держав, але сама модель відносин залишалася незмінною: центр приймає рішення, а дальневосточні території та їхні народи повинні лише підкорятися. Сьогодні, коли тисячі жителів Далекого Сходу опинилися на фронті війни в Україні, ця історична закономірність проявилася особливо яскраво. Люди, чиї предки століттями жили на берегах Амура, Охотського моря та Тихого океану, знову стають інструментом чужої політики та геополітичних амбіцій. Однак історія не є вироком. Питання про майбутнє Далекого Сходу — це питання про те, чи зможе регіон нарешті вийти з колоніальної логіки відносин із центром. В незалежному та вільному Далекому Сході корінні народи могли б отримати реальні механізми самоврядування, захист традиційних територій і право самостійно визначати долю своєї землі, культури та природних ресурсів. Тільки тоді історія регіону перестане бути історією експлуатації і стане історією розвитку, співпраці та поваги до народів, які живуть тут задовго до появи імперських кордонів. Автор: Аліна Савельєва Джерела Москвітін Іван Юрійович (бл. 1600 — після 1647) — російський землепроходець, отаман піших козаків. "Інородці" — Вікіпедія. Ясачна політика царської адміністрації в період освоєння Приамур’я росіянами в XVII ст. Устав об управлении инородцев, 1822 рік.  Повне зібрання законів Російської імперії. Зібрання 1-е. СПб., 1830. Т. 38. № 29126. "Уставу об управлении инородцев – 200 років": документи Національного архіву Хакасії про історичну подію. Місце корінних малочисельних народів Далекого Сходу РСФСР у політиці держави (1922–1941 рр.). Сталінська колективізація.  Далекосхідне селянство в першій половині 30-х років XX ст. "Дальлаг" — Вікіпедія. Арктичні дзеркала Росії і малі народи Півночі, Слезкін Ю., 1994 р. ФЗ РФ «Про загальні принципи організації громад корінних малочисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу РФ»  (№104-ФЗ) від 6 липня 2000 р. Служба зовнішньої розвідки України — Кремль посилює репресії проти корінних народів, прикриваючись риторикою «багатонаціональної держави». В Україні загинув строковик-нівх, контракт за якого уклав командир. Як і чому корінні малочисельні народи Далекого Сходу втрачають своїх чоловіків на війні. How Russia’s Diamond Republic Finds Manpower for Putin’s Army. The Indigenous World 2025: Russia. Хабаровський край очікує зростання видобутку золота на 15,3 %. Народи на межі зникнення. Поки росія «денацифікує» Україну, вимерзають її власні корінні народи. У москві заарештована захисниця прав корінних народів Дар’я Єгерєва. Саамській активістці Валентині Совкіній довелося покинути росію після масових обшуків у представників корінних народів.

«Дура одна дітей своїх серед свиней сховала, ну ми їх разом із поросятами на розхід і пустили. Дуру цю із собою в місто спочатку повезли, але дорогою викинули, бо вона хворою виявилася...» Це не цитата злочинів, скоєних російськими окупантами зараз в Україні або німецькими окупантами в період Другої світової. Це спогади одного з московських більшовиків, відправлених як карателів на територію Далекого Сходу, де нащадки українських переселенців разом із корінними автохтонними народами спробували створити незалежну від Росії державу. Росія та її історики, як правонаступники СРСР, називають цю подію сухо «Миколаївський інцидент». Так само називається і стаття в російській Вікіпедії.У моїй статті я хотів би розповісти про той жах, який коївся в одному з міст Далекого Сходу більше ніж 100 років тому. Місто Миколаївськ-на-Амурі (до 1926 року іменувалося Миколаївськ), назване так на честь святого Миколая. З 1860 по 1920 роки місто було найбільшим портом на річці Амур. 1856 року указом Олександра II було утворено Приморську область, до якої увійшли Камчатська область і землі в нижній течії Амура. Миколаївський пост, який отримав статус міста, став столицею нового регіону. Ось що згадував письменник Антон Чехов, відвідавши це місто: «...наїжджало багато всіляких із Росії та іноземних авантюристів, селилися поселенці, спокушені надзвичайним достатком риби і звіра» Але за кілька років було засновано Владивосток, куди і перенесли основний порт, а місто Миколаївськ стало поступово занепадати. Однак занепадало воно рівно до тієї пори, коли наприкінці 1880-х років місто стало центром золотовидобутку, і за всього лише 2-3 роки його населення зросло в 5,5 разів! Знову в місто почали приїжджати мігранти, знову провінційний театр і кабаре стали збирати публіку, а місцеві торговці - розширювати свої крамниці.Видобуток золота і подальший економічний підйом поступово приваблювали переселенців, і до 1897 року чисельність населення досягла 5668 осіб. У 1896-1899 роках у Миколаївську-на-Амурі починається підйом рибної промисловості. Відроджується кораблебудування, створюються підприємства з виготовлення бочкотари, лісопереробки тощо. Місто стає другим за значимістю далекосхідним портом після Владивостока. До 1913 року кількість жителів міста сягає 14,4 тисячі осіб. У місті 2136 будівель, заново створено мережу ремісничих училищ і шкіл.Незабаром Миколаївськ укотре стає обласним містом - цього разу центром Сахалінської області. До революції 1917 року чисельність населення міста сягає щонайменше 20 тисяч осіб. Ось, до речі, дані перепису населення міста: 20 203 особи, з них: 13 758 - малороси (українці); 2621 - великороси (московити); 2082 - тунгуси; 480 - татари; 232 - японці; 356 - якути(саха); 201 - китайці; 122 - євреї; 62 - американці; 44 - корейці; 34 - німці; 21 - грузини; 190 - представники інших народностей. На початку двадцятого століття починається підйом українського національного руху на Далекому Сході. У 1914 році в Миколаївську створюється перша українська організація - «Миколаївська Громада». Організація відкриває невеликий клуб, у якому ставлять театральні постановки і святкують українські національні свята. У 1917 року головою громади стає місцевий мешканець, нащадок українських переселенців із Чернігівської області України, власник місцевої книжкової крамниці Андрій Єремєєв. Єремєєв також обирається делегатом і бере участь у Всеукраїнських з'їздах Далекого Сходу, що відбувалися надалі, представляючи на них українців Миколаївська. Навесні 1918 року місцева громада формує органи самоврядування, створює перші загони самооборони та місцевої міліції. Пізніше жителі Миколаївська на зборах підписують угоду з урядом Далекосхідної Української Республіки та відправляють цю угоду зі своїми представниками до міста Владивостока. Відбуваються вибори до місцевої ради. У серпні 1918 року місцеві загони самооборони не допускають на свою територію збройні підрозділи білого руху. За свідченнями сучасників тих подій, трапляється невелика сутичка, після якої збройним загонам білого руху відмовляють у підтримці, заявляючи, що місцеві жителі не мають наміру брати участь у Громадянській війні на боці білих. Однак при цьому їм дозволяють здійснювати торгівлю, поповнити припаси, а також, за бажання, залишитися на зимівлю. Взимку 1918 року в місто входять війська японської імператорської армії, і в Миколаївську розміщується гарнізон чисельністю 350 осіб зі складу 14-ї піхотної дивізії під командуванням майора Ісікави. Також на той момент у місті проживало від 200 до 450 осіб японського цивільного населення. Загальна кількість збройних сил на той момент у місті становила: 500 осіб - загін самооборони Миколаївської громади під командуванням Андрія Єремєєва. Вони не мали артилерії; озброєння складалося здебільшого з холодної зброї та мисливських карабінів. 350 осіб - військовослужбовці японської імператорської армії під командуванням майора Ісікави. У розпорядженні загону було два невеликих артилерійських знаряддя, установки для запуску запалювальних ракет, а також більш сучасне озброєння, ніж у самооборони. Між японцями та представниками місцевої влади було укладено угоду, в рамках якої японські військові розміщувалися в місті та зобов'язувалися забезпечити безпеку не тільки японського населення, а й інших жителів Миколаївська. Фотографія входу японських сил під командуванням Ісікава у Миколаївськ-на-Амурі Події січня 1920 року 3 січня 1920 року Миколаївськ обложило партизанське з'єднання червоних чисельністю 3000 осіб під командуванням Якова Тряпіцина і Тимофія Наумова. У розпорядженні більшовиків було 10-15 артилерійських гармат, а також два кінні загони чисельністю близько 300 вершників. Партизанський загін здебільшого складався з уродженців європейської частини Росії: Рязанської, Московської та Нижегородської губерній. Командири Яків Тряпіцин і Матвій Наумов також не були жителями Далекого Сходу. Яків Тряпіцин: народився в Муромському повіті Володимирської губернії. До революції працював помічником машиніста на пароплаві в Нижньому Новгороді, був ветераном Першої світової війни, дослужився до прапорщика. Під час Громадянської війни направлений більшовиками командувати Амурським фронтом. Матвій Наумов: заступник Тряпіцина, родом із міста Твер, також як і Тряпіцин переконаний більшовик. Одразу з початком облоги в місті почалося повстання прихильників більшовиків, проте воно було швидко придушене японським гарнізоном і силами місцевої міліції Зеленого Клина. Учасників повстання було не багато, і всіх їх затримали і передали місцевому самоврядуванню. Після судових розглядів усіх затриманих відпустили на волю; до них не було застосовано жодних санкцій, окрім вилучення зброї та арешту строком на дві доби. Бої за місто почалися 21 січня 1920 року. У перші дні боїв червоні, незважаючи на чисельну перевагу, програвали і були змушені відступити. Пізніше, заручившись підтримкою місцевих китайців і застосувавши кінноту, вони до 25 січня оволоділи фортецею Чниррах, що була в передмісті міста. Одразу після захоплення фортеці більшовики почали артилерійський обстріл міста. Представники сил самооборони Миколаївська і прихильники незалежності УДВР стали мобілізовувати жителів міста, щоб відбити фортецю. Однак командувач японським гарнізоном майор Ісікава несподівано відмовився брати участь у штурмі, заявивши про нейтралітет. Своє рішення він пояснив декларацією про неучасть японської армії в громадянській війні в Росії, укладеною між Японією та урядом більшовиків.У результаті капітуляції японців 28 лютого було укладено перемир'я, за умовами якого загони більшовиків могли увійти в місто. В обмін на це більшовики обіцяли гарантувати недоторканність японського населення та його власності. Після цього загін Тряпіцина вступив до Миколаївська. Одразу після приходу в місто більшовики, полонивши членів загону самооборони, почали арешти найбагатших і найвпливовіших осіб Ніколаєвська за заздалегідь складеним списком. До нього увійшли члени місцевої громади, а також особи, які підписали лист із проханням про охорону міста японським гарнізоном. Усіх затриманих ув'язнили в міській в'язниці. Частині членів громади вдалося уникнути покарання і сховатися в будівлях, де розташовувався японський гарнізон. Незважаючи на збереження нейтралітету, японці не дозволили більшовикам проникнути на територію гарнізону. Тряпіцин побоювався, що після розкриття льоду на річці Амур японці отримають підкріплення з острова Сахалін. Надходили також відомості, що в місцевих селах у відправлених Матвієм Наумовим більшовиків не вдається проводити агітацію і мобілізацію. Серед місцевого населення переважала ідея об'єднання із залишками сил самооборони Миколаївська, місцевими тунгусами і японським гарнізоном для виступу проти більшовиків. У зв'язку з цим Тряпіцин і Наумов ухвалили рішення роззброїти і полонити японський гарнізон. 11 березня 1920 року начальник більшовицького штабу Тимофій Наумов передав японцям ультиматум із вимогою часткового роззброєння. Заручившись підтримкою членів української громади, японський гарнізон вирішив зробити несподівану вилазку. У ніч з 11 на 12 березня японці несподівано відкрили вогонь по штабу Тряпіцина, обстрілявши його ракетами. Значну частину Миколаївська було підпалено. У нападі на більшовиків, крім японського гарнізону, брала участь більша частина боєздатних чоловіків із місцевого населення міста. Начальник штабу Наумов загинув, секретар штабу Покровський-Чорних застрелився, побоюючись розправи. Тряпіцина, пораненого в обидві ноги, товариші винесли з палаючої будівлі штабу. Більшовики засіли в сусідній кам'яній будівлі, організувавши там оборону. За спогадами більшовиків, у перші моменти Тряпіцин вважав, що все втрачено, і просив товаришів застрелити його. Протягом перших двох днів боїв ініціатива перебувала в руках місцевих жителів і японського гарнізону. Однак потім командування прийняв командир гірничо-видобувного полку Іван Будрін, який підійшов із селища Кербі з підрозділом, сформованим із працівників копальні, переважно великоросів. На допомогу повсталим проти більшовиків жителям Ніколаєвська вирушили жителі навколишніх сіл, але їх зупинив добре озброєний загін китайських партизанів, які залишилися на зимівлю в передмісті міста й уклали угоду з більшовиками. Зрештою чисельна перевага більшовиків далася взнаки, і в боях, що тривали чотири доби, японський гарнізон разом із силами самооборони Ніколаєвська був повністю знищений. Більшовики втратили від 300 до 800 осіб, що стало результатом раптовості і втрати управління в першу добу боїв. Майор Ісікава із залишками гарнізону сховався в магазині «Сімадо», а сили самооборони Миколаївська на чолі з Андрієм Єремєєвим - у будівлі клубу громади. Обидві будівлі більшовики облили гасом і підпалили, а тих, хто вискакував із вогню, розстрілювали. Тяжко пораненого майора Ісікаву вбив особисто Іван Будрін. Єремєєв та інші захисники з жителів Миколаївська, які підняли зброю проти більшовиків, також загинули. Після завершення бойових дій більшовики розгромили і спалили японський квартал. Розгром супроводжувався вбивствами, особливо з боку кримінальних і напівкримінальних елементів, включно з так званими «сахалами» - колишніми сахалінськими каторжниками. Під час цих подій було вбито близько 80 жінок японської колонії. Фотографія японського магазину Сімадо в Миколаївську-на-Амурі Під час боїв, у ніч на 13 березня, більшовики вирізали всіх ув'язнених міської в'язниці, включно з прихильниками незалежного від Росії Зеленого Клину, а також з іншими арештантами, зокрема, з більшовиками, які навіть проштрафилися. Серед убитих виявилися протоієрей Серапіон (Черних), колишній голова земської управи Капцан і колишній губернатор Сахаліну барон фон Бунге. 15 березня опівдні капітулювала остання група жителів Миколаївська. Велика частина японців загинула в бою. Практично вся японська колонія (834 особи) була винищена більшовиками. Разом із жінками та дітьми було вбито приблизно 1500 членів Миколаївської громади. Їхнє майно - рухоме і нерухоме - було конфісковано і частково розграбовано. Під час боїв величезна частина Миколаївська була знищена пожежею.117 полонених японських солдатів, а також 11 японських жінок були поміщені до в'язниці. 12 японок, які були одружені з китайцями, врятувалися завдяки тому, що китайські сім'ї вкрили їх. З-поміж іноземних громадян було заарештовано англійського управителя одного з найбільших рибних промислів міста Джона Фріда, якого згодом більшовики розстріляли за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Після розгрому місцевих сил самооборони і японського гарнізону в Ніколаєвську було запроваджено порядки воєнного комунізму: націоналізовано кооперацію, скасовано гроші, введено зрівняльне постачання та інші заходи. Для цього використовували конфісковане майно чиновників колишньої царської та місцевої адміністрації УДВР, буржуазії та інтелігенції, а також японської колонії. Однак грабежі та насильства з боку напівкримінальних елементів, які не стримувалися місцевою міліцією та ВНК, викликали обурення навіть серед частини більшовиків. Невдоволення охопило також чоловіків з-поміж місцевих жителів, колишніх солдатів гарнізону фортеці Чниррах, і деяких далекосхідних більшовиків. Очолив незадоволених Іван Будрін, командир гірничо-видобувного полку. Незважаючи на членство в партії більшовиків, Будрін, уродженець Далекого Сходу, не погоджувався з політикою, яку проводив Тряпіцин, і незабаром став на чолі змови проти нього. Будрін активно готував змову проти Тряпіцина, але 22 квітня 1920 року, згідно з наказом № 66 головнокомандувача Народно-Революційної армії Г. Х. Ейхе. Х. Ейхе, Якова Тряпіцина призначили командувачем Охотського фронту. Відповідно до цього наказу всі підпорядковані йому партизанські загони були перетворені на частини Народно-революційної армії ДВР. 23 квітня Тряпіцин, отримавши більшість голосів на гарнізонних зборах, заарештував своїх опонентів, зокрема Будріна. Звістка про розгром військового гарнізону і розправу над японською колонією в Миколаївську вразила Японію і стала підставою для японського уряду почати масове вторгнення на Далекий Схід, намагаючись виправдати свої дії в очах світової громадськості. Ніч із 4 на 5 квітня 1920 року стала часом нападу японців, підтриманих частиною партизанів Зеленого Клину, на органи більшовицької влади і військові гарнізони більшовиків у Хабаровську, Владивостоці, Спасську та інших містах Далекого Сходу. Японці захопили ці міста, що призвело до ізоляції Охотського фронту Тряпіцина від решти збройних сил більшовицької Далекосхідної Народної Республіки. У травні 1920 року японське командування, спрямувавши війська з Хабаровська до Ніколаєвська, отримало підтримку від загону прихильників Української Далекосхідної Республіки на чолі з Миколою Шевченком, місцевим жителем, сином священика з Чернігівської області. Разом із цим, японські кораблі, взявши під контроль Північний Сахалін, увійшли в гирло Амура і наблизилися до фортеці Чниррах. 22 травня 1920 року, усвідомлюючи неминучість наступу з обох боків антибільшовицьких сил і беззахисність Миколаївська, Тряпіцин розпочав переговори з китайським консулом Чжан Веньхуаном і комодором Чень Шиїном про спільні дії проти японців. Однак китайці, незважаючи на тиск, відмовилися взяти участь у боях. Не отримавши вказівок від центрального штабу армії ДВР, керівництво Охотського фронту 10 квітня 1920 року ухвалило рішення евакуювати населення в село Кербі та знищити місто Ніколаєвськ, а також фортецю Чниррах, щоб не дати японцям створити військову базу. Тряпіцин заявив: «Для іноземних держав буде дуже показово, якщо ми спалимо місто, а населення евакуюємо». За версією більшовиків і російської вікіпедії, масова евакуація почалася 23 травня і завершилася 30 травня 1920 року. Основна частина населення Миколаївська і партизанів була переправлена на пароплавах у район села Кербі. Однак залишається загадкою, яким чином більшовикам вдалося перевезти через Амур і провести через 250 кілометрів тайги щонайменше 15 000 осіб, а також чому ніхто з евакуйованих так і не був знайдений після цієї операції. Питання про евакуацію відпадають, коли дізнаєшся, що було насправді і як проходила ця «евакуація».Нижче я наведу спогади самих більшовиків про дні «евакуації», вони взяті з матеріалів розслідування, яке пізніше проводила японська сторона: «Наш штаб вирішив стерти з лиця землі людське сміття, яке заважало здійсненню ідеалів, за які найкращі уми людства склали свої голови. Технічно це викликало низку труднощів, оскільки постріли могли привернути увагу японців, які могли вжити якихось заходів. А інші способи умертвіння до певної міри не подобалися штабу, і було вирішено умертвіння зробити холодною зброєю.» «Місцеві дівки мені не сподобалися, буйні, брикалися як кобили, а ось японки - тихі, слухняні, спокійні.» «Місцеві куркулі були всі! У кожного по кілька корів, коней, льохи і сараї від їжі ломляться, а приїдеш до них, попросиш на потреби нашого загону - то брешуть одразу і кажуть, що нема нічого.» «Уздовж дороги на снігу лежали тіла вбитих людей. Чорніли калюжі крові. На моє запитання, хто ці люди і коли їх побили, Костін зі злістю відповів: «Почали гадів коцати, ось вони і валяються, нам із тобою ще вистачить, почали недавно».» Учасник Миколаївських подій, більшовик на прізвище Ауссем, коли йому пізніше поставили запитання, навіщо були ці безглузді страти, відповів: «Це дрібниці. Ці люди - соціальний гній, і нема чого ставити такі питання» Фотографії вбитих у Миколаївську-на-Амурі. Фото зроблено під час ексгумації тіл японськими слідчими А ось ще кілька цитат зі спогадів учасників і очевидців усього того жаху, який відбувався в той час у Миколаївську: «У місті панував жах. Побиття тривали. Людей, як баранів, виводили на Амур (назва річки), саджали в баржі та кунгаси, вивозили на середину Амура, і тут кололи багнетами, рубали шашками й сокирами, били по голові калатала для риби та скидали у воду. Видавали з в'язниці жінок і дівчат більшовикам - на потіху.» «Тряпіцин сказав, що залишить японцям пустелю без жител і без людей. Місто завмерло, бачачи, що настав останній час, і пощади нікому вже не буде.» «Покінчивши з містом, ми вирушили в села. Після спалення одного села в наступному ми вже нікого не знайшли, місцеві селяни пішли кудись у тайгу до тунгусів, переслідувати їх можливості не було.» «Дура одна дітей своїх серед свиней сховала, ну ми їх разом із поросятами в розхід і пустили. Дуру цю із собою в місто спочатку повезли, але дорогою викинули, бо вона хворою виявилася...» А ось вирізка з останньої радіограми командувача цими звірствами самого Якова Тряпіцина до штабу більшовиків:   «Села на всьому узбережжі моря і в пониззі Амура спалені. Місто і фортецю зруйновано дощенту, великі будівлі підірвано. На місці міста і фортеці залишилися тільки димлячі руїни, і ворог, прийшовши сюди, знайде тільки купи попелу і трупів. Ми йдемо.» У ніч на 31 травня вибухом останньої вцілілої фортеці Чниррах ця акція залякування була завершена, Тряпіцин і його бандити пішли з ним у тайгу в район села Кербі. У Миколаївську на той час було 1200 дворів, понад 300 кам'яних будівель, близько 20 тисяч городян. Більшовики спалили і підірвали все. Буквально все, перетворивши ландшафт міста на апокаліптичну пустелю. Кількість жителів, які не зуміли або не встигли втекти з міста і стали жертвами цинічної бійні, склала не менше десяти тисяч осіб. Фотографія того, що залишилося від будинків у Миколаївську-на-Амурі після «евакуації» міста більшовиками Незабаром загін Тряпіцина, переслідуваний у нетрях амурської заплави, буде за постановою обласного виконкому більшовицької Далекосхідної Республіки з усім штабом заарештовано, і керівництвом Сахалінської обласної міліції віддано під суд. І за вироком, ухваленим простим голосуванням, Тряпіцина разом із підручними розстріляють. За спогадами очевидців: «...у брудному від близькості людського житла чагарнику... на краю убогого селища Кербі, під могильним насипом, зв'язані мотузками, закуті в якірні ланцюги знайшли свій останній притулок анархісти, максималісти та комуністи Тряпіцин, Лебедєва, Железін, Оцевіллі-Павлуцький, Трубчанінов, Сасов і Харківський. Якби не крихітний простий хрест, яких багато на убогих цвинтарях сиріт-бідняків, споруджений невідомою наївною чистою душею, то і на думку б не спало, що тут, у яму для нечистот, понівечені, обагрені кров'ю, обпльовані й прокляті звалені люди...». Пізніше, після остаточного приєднання Далекого Сходу до СРСР місто отримає приставку На-Амурі, радянська влада відбудує його наново, але воно так і залишиться невеликим містом, радше селищем. Колишньої слави найбільшого порту на Амурі місто вже не здобуде. У березні 2022 року, через сто років після звірств у далекосхідному місті Миколаївську, російська армія влаштує такі самі звірства в Київській області.Що сто років тому на Далекому Сході, що у 2022 році - результатом виявиться вбивство невинних мирних жителів з числа українського населення.Але крім самих звірств є і ще одна трагедія: на Київщині звірства проти громадян України також чинили і мешканці Далекого Сходу, зокрема 64-та окрема мотострілецька бригада 35-ї армії Східного військового округу, 155-та окрема бригада морської піхоти Тихоокеанського флоту, 5-та окрема танкова бригада 36-ї армії Східного військового округу. Перераховані підрозділи разом з іншими підрозділами вс рф здійснювали фактично етнічну чистку, точно так само, як колись здійснювали більшовики на території Далекого Сходу. Усе це є результатом того, що сто років тому більшовики змогли перемогти у війні і їм вдалося придушити рух за незалежність українського Далекого Сходу, а потім стерти з пам'яті тих, хто лишився в живих, ідеї Далекосхідної Української Республіки.

З моменту закінчення визвольних змагань на території Далекого Сходу, Зелений Клин увійшов до складу новосформованого СРСР, люди, та політична еліта Зеленого Клину які не погодилися з новою радянською владою виїхали з Клину до міста Харбіну  де вони продовжували жити і далі. Однак, загроза нової війни була неминуча, адже не всі погодилися з  новим світовим порядком. Однією з таких країн стала Японія, країна яка відкрилася для всього світу нещодавно.  Заради того, щоб забезпечити Японією ресурсами була утворена "Велика сфера Східноазійського процвітання" яка б розширювала сферу впливу Японії по Азії. У 1931 році Японія окупувала Маньчжурію а через рік, проголосила створення  маріонеткової Маньчжурської держави на чолі якої, став колишній імператор Пуї. Після захоплення Маньчжурії активізувався заново український національний рух який був частково заборонений владою Гоміньдану, це означало що українці можуть розвинути український рух у Манчжурії без перешкод. У 1934 році було утворено у Харбіні осередок української монархічної організації під назвою УСХД на чолі якої, стояв колишній гетьман України Павло Скоропадський і це засвідчило активізації українського політичного руху на Далекому Сході в той самий момент, коли було організовано УСХД до Павла Скоропадського зв'язався капітан японської армії Акацукі, який звернувся до гетьмана де питав декількох офіцерів-українців заради того, щоб ті, зуміли організувати українські дружини з числа радянських військовополонених під час майбутньої японо-радянської війни.  Гетьман України Павло Скоропадський у 1940-му році Водночас, активізувалися і протилежна до УСХД організація і ним стала ОУН на чолі якої стояв полковник Січових Стрільців полковник Євген Коновалець починаючи з 30-х років він доручив своєму сотнику Ріко Ярому організувати зв'язок через підполковника німецької армії Курта Грабе контакти в Берліні з атташе японського посольства полковником Гірошімі Ошіма і Ошіма погодився мати контакт з оунівцями він призначив майора Томочіку як зв'язкового з ОУН. Варто відзначити, що полковник Ошіма був впливою людиною в японській армії, в подальшому Ошіма допомогав налагодити відносини з оунівцями рекомендуючи уряду Японії призначати на думку Ошіми людей які сприяли розвитку оунівцями на території Маньчжурії. Також, коли Ошіма стане генералом то він подасть офіційну пропозицію ПУНу щодо створення у Токіо представництва ОУН заради того, щоб спільними зусиллями організувати антибільшовицький фронт на Далекому Сході.  Окрім військових офіцерів, оунівці налагоджували зв'язки з дипломатами, так Євгену Ляховичу було доручено налагодити зв'язки з бароном Набуто Іто заради того, щоб домовитися з приводу погодження організаційних питань. Від ОУН постійні й офіційні зв'язки з японськими речниками підтримували Євген Коновалець, Михайло Колодзінський, Ріко Ярий, Микола Капустянський, Андрій Мельник та інші.  Тому, Євген Коновалець приділяв особливу увагу у розв'язані української проблематики подіями на Сході. Під час Олімпійських іграх у Берліні 1936 року за даними радянської розвідки до Павла Скоропадського зайшов капітан японської армії Акацукі, де він інформував гетьмана щодо ситуації на території Зеленого Клину а також, заявив що японці мають агента серед українців Далекого Сходу який буде їх інформувати і надалі.  Після такої активізації, розпочав дуже сильно цікавитися і японський уряд українським питанням, який не був пов'язаний з військом. Так, у тому ж 36-му році вийшов 5 том японського дипломатичного багатотомного видання під назвою «Політична ситуація у Східній Азії» була одна частина під назвою «Огляд українських національних рухів» у якому розглядалося питання питання український рух в Європі у якому розповідала історію України від козаків, закінчуючи подіями перших визвольних змагань. У другому та третьому пункті мова вже йшла про території Зелений Клин, територія, історія, демографічна ситуація орієнтир для цього, стали документи часів Російської Імперії та Радянського Союзу у даних документах вони зібрали всю інформацію про життя та історію українців на території Зеленого Клину  наприклад, згадується Другий всеукраїнський з'їзд Далекого Сходу. Це свідчить про серйозну зацікавленість японців українським питанням на Далекому Сході і зацікавленість українським питанням як згадував Володимир Стахів «докладніше ніж будь-які європейські політики для східноєвропейських справ були проінформувані про становища в Україні». У 1938 році у посольстві Японії в Берліні було влаштовано бенкет на честь полковника Євгена Коновальця, а також було проведено розмови щодо підписання рамкового договору з амбасадором генералом Ошіми та його політичними та військовими референтами. Але Коновалець відмовився підписувати договір через військову доктрину у війнах, а їх було дві : 1) суходольна, введення війни проти радянського союзу; 2) Воєнно-морська себто війна проти колоніальних володінь на території Південно-Східної Азії тобто проти Великобританії та США, а ОУН мав орієнтири на співпрацю з даними країнами. Незважаючи на такий неприємний момент,  Євген Коновалець відправив групу оунівців на чолі з Григорієм Купецьким до Харбіну спочатку вони прибули до Токіо де вони отримали інструкції від японського генерала Акікудза загальні відомості про систему на радянському Далекому Сході.  Офіційно, вони були відправлені заради того, щоб проваджувати громадську роботу у Манчжурії але насправді, вони поїхали налагодити відносини з японцями на місцях та розповсюдити вплив ОУН на територію Зеленого Клину, Сибіру та півдня Далекого Сходу. Після свого прибуття до Харбіну, оунівці розпочали свою націоналістичну діяльність. Першою серйозним проявом ОУН стало те, що вони видали летючку українською та російською мовою до українців Далекого Сходу, яка була видана у Харбіні в 1938 році. Публікую її повністю: " ДО УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ДАЛЕКОГО СХОДУ  Українська Нація пролитою кров'ю своїх найкращих синів у Великій Українській Національній Революції 20 років тому, то є 22 січня 1918 p., в Золотоверхій столиці України- Києві Четвертим Універсалом українського уряду - Центральної Ради і Універсалом Директорії Української Народньої Республіки 22 січня 1919 вписала знов у світову історію своє славне Ім'я як Нація незалежна й державна. Ці Універсали голосили :  НАРОДЕ УКРАЇНИ!  Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю... Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу..." (Українська Центральна Рада. У Києві 22 січня 1918 р.) "Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає Народ Український про велику подію в історії Землі нашої Української. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини Єдиної України Західньо-українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині Народ Український, визволений, могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати неподільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її люду". (22 січня 1919 року, у м. Київі.)  УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!  20 років тому наша славна прабатьківщина Україна, від століть поневолена й ворогами розділена, стала знову Самостійною і Соборною Державою, а наша друга батьківщина - Далекосхідні Зелена Україна (Зелений Клин) стала теж на шлях активної збройної боротьби за своє визволення. Українські Далекосхідні З'їзди, організування Української Далеко схід ньої Армії, проект Конституції Українства Далекого Сходу і т. д. - все це величні історичні факти Визвольної Боротьби Українців Далекого Сходу в недавньому минулому. До воскресення цих величніх історичних днів наближаємося, і за молоддю слово. За нами, молодими, черга зробити краще і довести наші визвольні змагання до побідного кінця. До цього мусимо бути готові своєю організованістю, працею та посвятою. УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ! Хоч сьогодні наша Україна розшматована чотирма ворогами окупантами: червоною Москвою, Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною, а наша Далекосхідня Кольонія - Зелений Клин під большевиками, то боротьба за проголошені і таки раз здійснені Ідеали Української Нації 20 років тому не тільки не припинилася, але посилюється з кожним днем. Цю героїчну боротьбу за здійснення повищих Ідеалів веде Український Націоналістичний Рух і його перший пробоєвик - Організація Українських Націоналістів (ОУН.) під проводом Вождя Євгена Коновальця.  УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!  22 січня 1938 року, в 20-ту річницю проголошення самостійності! і 19-ту річницю Соборності! Української Держави все українство Далекого Сходу, а в першу чергу українська Молодь, мусять заманіфестувати на цьому найбільшому святі Української Нації свою відданість і вірність тим святим Ідеалам, за здійснення яких гинули наші батьки, діди й прадіди. На цьому величньо- му святі мусимо заманіфестувати перед цілим світом, що й ми тут, на Далекому Сході, є проти окупації Українських Земель, проти комунізму, мусимо заманіфестувати, що ми за Самостійну Соборну Українську Державу та за освободження нашої другої батьківщини - Зеленої України Далекого Сходу.  УКРАЇНЦІ. - В день свята Державності! Української Нації скажім наш грімкий клич:  Хай живе український націоналістичний рух і його перший пробоєвик за самостійність і соборність України - Організація Українських Націоналістів.  Хай живе Українська Національна Революція від берегів Сяну й Тиси до берегів Тихого Океану під проводом вождя Євгена Коновальця.  Хай живе Український Визвольний Рух на Далекому Сході.  Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава.  СЛАВА УКРАЇНІ! " Українська Далекосхідня Січ. м. Харбін, 1938 р. Поштівка яка була видана Українською Далекою Січчю З початком війни на європейському континенті, Японія розпочала підготовку щодо війни проти СРСР, внаслідок чого, був розроблений план під назвою «Кан-току-ен» [«Особливі маневри Квантунської армії»] який передбачав, збільшення чисельності японської армії біля кордону з СРСР, будівництво укріплень у Кореї та Маньчжурії, розвиток залізниці у Маньчжурії, окупації Радянського Далекого Сходу водночас з цим вирішувалось питання, щодо того, яку адміністрацію встановити для Далекого Сходу у разі окупації Японії, пропонувалося установити японську окупаційну адміністрацію на подобі з Маньчжурією, однак, генерал Янаґіта пропонував в разі окупації організувати владу з місцевих українців так як, українці були на його думку найкращим елементом. У 1938 та 1939 роках японська армія вже мали спробу перевірити власні збройні сили та перевірити сили СРСР відбулися дві битви битва на острові Хасан та на річці Халхін-Гол де японська армія була не готова до введення бойових дій проти СРСР. У тому ж 1939 році, почалися і перші репресії проти українського національного руху, першими хто попав під каток репресій стали ОУН їм було заборонено робити будь-які націоналістичні виступи, але згодом ситуація налагодилися і оунівці продовжили працювати.  Газета «Далекий Схід», 1938 рік, Маньчжурія З початком німецько-радянської війни та перемог Японії на Тихоокеанському театрі бойових дій була надія японців на реалізацію власних геополітичних амбіцій тому, розпочалася активна підтримка українського національного руху які перебували у Манчжурії, так було відновлено ділові відносини з ОУН та УСХД. Напередодні Різдва 1942 року у Харбіні було випущено газету «Сурма» відому націоналістичну газету, а також, були налогоджені стосунки з Павлом Скоропадським. Подальша праця японців та українців продовжилася щодо вирішення української проблеми на Далекому Сході та однак, програші Японії на азійському театрі бойових дій та Німеччини на європейському театрі дій, привели до згортання українського національного руху та розгортання московського руху. У 1945 році внаслідок домовленостей з західними союзниками радянські війська увійшли на територію Маньчжурії  та ліквідували остаточно український рух, тим людям яким вдалося втекти від хаосу, продовжили свою діяльність вже в українській діаспорі.  Висновок У міжвоєнний період та під час Другої світової війни український національний рух на Далекому Сході, зокрема в Зеленому Клині та Маньчжурії, набув значного розвитку завдяки співпраці з Японією. Представники УСХД (на чолі з Павлом Скоропадським) та ОУН (очолювана Євгеном Коновальцем) прагнули використати геополітичну ситуацію та інтерес Японії до боротьби з СРСР для активізації визвольної боротьби українців. Японці, у свою чергу, бачили в українцях потенційних союзників проти СРСР, підтримували дослідницьку й організаційну діяльність українців, розглядали навіть варіант передачі влади місцевим українцям у разі окупації Далекого Сходу. Попри тимчасові репресії, українці продовжували активну націоналістичну роботу — створювали організації, видавали пресу, встановлювали дипломатичні зв’язки. Однак, поразка Японії у війні, наступ Червоної армії та окупація Маньчжурії у 1945 році поклали край цим планам. Український рух на Далекому Сході було остаточно ліквідовано, а його діячі емігрували та продовжили боротьбу в еміграції.

Колись наші предки — українці, вигнані з рідного краю злиднями, голодом і царським гнітом, переселялися на землі Зеленого Клину з надією на вільне життя. Тут вони будували села, сіяли хліб, передавали дітям мову, віру, пісні. Це була надія на те, що десь, у краї між тайгою і сопками, вдасться зберегти те, що було відібрано на батьківщині — свободу, землю, українську душу. Але десятиліття радянської влади, а згодом і путінської імперії зробили свою справу: з вільних українців вони перетворилися на манкуртів. Із людей, що берегли в пам’яті колядки та родові перекази, — на безликих «росіян», у яких стерта вся пам’ять до самого кореня. Цей процес був не швидким, але дієвим. Він ішов через школу, армію, партійні збори, телебачення — і, зрештою, війну. Манкурт — це людина, повністю відірвана від своїх коренів, мови, пам’яті. Без роду, без історії, без совісті. «Манкурт — це не просто той, хто забув, ким він є. Це людина, яку система зробила своєю зброєю проти власного народу», — Чинґіз Айтматов. Сьогодні ми бачимо: нащадки українців, які живуть на Далекому Сході, не лише відреклися від свого походження, а й стали активними учасниками знищення України.Вони не просто мовчки спостерігають за тим, що відбувається — вони стали солдатами та пропагандистами тієї імперії, яка історично намагалася стерти саме поняття українства. Губернатор-манкурт: Олег Кожем’яко Прізвище Кожем’яко — типово українське, поширене на Чернігівщині та Поліссі. Сам він народився в селі Чернігівка Приморського краю — одному з тих українських поселень, де колись звучала рідна мова і зберігалася пам’ять про волю. Це була земля, де козацька традиція зустрічалася з суворою далекосхідною природою. Але з часом від цієї пам’яті залишилися лише прізвища. «Пострадянські еліти — це часто нащадки тих, кого асимілювали, а потім вони стали провідниками нового колоніалізму», — Ярослав Грицак. Сьогодні Кожем’яко — губернатор Примор’я, який активно бере участь у мобілізації, відправці «гуманітарної допомоги» окупантам та агітації за «спеціальну операцію». У 2022 році він відвідував Маріуполь, фактично беручи участь у його захопленні. У 2023 році він їздив уже до окупованого Маріуполя, звідки записував пропагандистські ролики про «відновлення», приховуючи, що це місто було зруйноване російською армією до самого фундаменту. Віра Щербина — віце-губернатор без пам’яті Прізвище Щербина характерне для українців Полтавщини та Черкащини. Народилася в Сковородинському районі Амурської області, де значну частину населення у XIX–XX століттях складали переселенці з України. Працювала в урядах Примор’я, Камчатки, Сахаліну. Бюрократична кар’єра, вибудована на службі системі, повністю витіснила будь-які сліди ідентичності. «Манкуртизація — один із найпотужніших інструментів імперії. Перетворити колонізованого на лояльного чиновника — означає стерти колективну пам’ять», — Тамара Ейдельман. Під час війни вона координувала логістику відправлення вантажів на окуповані території. Ці «гуманітарні вантажі» супроводжувалися медалями від окупаційних адміністрацій, шевронами Z та упаковками з написом «Від Примор’я — на передову». Українське прізвище на підписах цих документів — вже навіть не іронія. Це діагноз. Інші політичні діячі з українським корінням Олег Кожем’яко та Віра Щербина — не поодинокі приклади. На Далекому Сході чимало представників влади, чиї прізвища, походження або біографії вказують на українське коріння. Дехто з них раніше не приховував своєї етнічності і навіть підкреслював культурний зв’язок з Україною. Але з початком російської агресії вони або замовчали, або стали на бік режиму — одні мовчки, інші з риторикою, гідною центрального телеканалу. Їхні історії — ілюстрація того, як система витісняє пам’ять і пригнічує ідентичність заради слухняності і кар’єрного зростання. «Парадокс у тому, що нащадки репресованих і асимільованих нерідко стають рупорами імперії», — Іван Преображенський. Ігор Чемерис — депутат Законодавчих зборів Приморського краю VII скликання, раніше був віце-губернатором Примор’я. Прізвище «Чемерис» походить з України, поширене в Чернігівській, Полтавській та Сумській областях. Чемерис народився в місті Бердичів Житомирської області, Україна , а згодом переїхав на Далекий Схід. Незважаючи на своє коріння, Чемерис активно підтримує федеральну політику. З початку вторгнення росії в Україну він виступав за «укріплення патріотичного духу», курував військові заходи в краї, відвідував мобілізованих з Примор’я в Херсонській області. Юрій Гришан — чинний мер Магадана. Прізвище Гришан поширене серед українців, особливо в Чернігівській та Полтавській областях. У минулому Гришан заявляв про своє українське коріння та культурний зв’язок з Україною. Однак після 2022 року повністю став на бік кремлівської пропаганди: брав участь у заходах на підтримку «спецоперації», робив заяви про «єдність народу» і необхідність «допомагати фронту». Приклад Гришана — це приклад того, як навіть публічно усвідомлена етнічність може бути відкинута заради політичної лояльності. Володимир Печений — колишній мер Магадана та губернатор Магаданської області. Українець за походженням, раніше не приховував свого коріння і навіть давав інтерв’ю українською мовою. Однак після 2014 року, а особливо з початку вторгнення в 2022 році, підтримав дії Кремля та виступав за «єдність» і «боротьбу з зовнішніми загрозами». Валерій Лимаренко — губернатор Сахалінської області. Прізвище «Лимаренко» характерне для Полтавської та Сумської областей. До війни він активно співпрацював з ВПК, а після 2022 року курував участь Сахаліну в відправці військової техніки та «гуманітарної допомоги» на Донбас. Робив заяви на підтримку «спеціальної операції», згадував «боротьбу з нацизмом» в Україні. Павло Сторожук — в.о. міністра сільського господарства та продовольства Хабаровського краю. Його прізвище має українське походження і поширене в центральних та південних регіонах України. У минулому згадував про сільські традиції родини, пов’язані з українськими переселенцями. Крім того, у селище Провидіння та інші райони Чукотки і Магаданської області в радянські часи направляли звільнених українців — колишніх в’язнів сталінських таборів, зокрема членів ОУН-УПА та їхніх прихильників. Після 2022 року Павло Анатолійович активно долучився до реалізації завдань, поставлених федеральним центром, зокрема з продовольчого забезпечення в рамках мобілізаційної економіки. Також підтримував акції на підтримку «СВО», підтверджуючи свою повну лояльність офіційному курсу. Усі ці люди — гвинтики і шестерні великої і цинічної машини, де пам’ять вважається слабкістю, а відмова від коренів — запорукою кар’єрного зростання.Усім їм простіше сказати: «Я не українець. Я просто російський чиновник». Тисячі інших — мовчазних, а часто й зрадників Тисячі етнічних українців на Далекому Сході відчувають, що їхні корені — не російські. Але більшість мовчить. Хтось боїться. Хтось чекає. Хтось давно зрадив свої корені. «Імперії вбивають не зброєю. Вони вбивають забуттям», — Едвард Саїд. Платою за мовчання стали життя. Втрати ЗС РФ (дані Mediazona, Груз 200, Потери.нет та інші): Амурська область: 285–650 Єврейська автономна область: 64–210 Хабаровський край: 460–843 Сахалінська область: 232–410 Приморський край: 653–1240 Камчатський край: 154–220 Магаданська область: 62–111 Це не просто цифри. Це нащадки тих, хто колись співав «Ой, у лузі червона калина» на берегах Амура, Уссурі та Тихого океану. Сьогодні вони вмирають за чужу владу — за росію. Манкуртство всередині родини: особиста історія автора Я не пишу цю статтю з холодним аналітичним відстороненням. Я пишу її, бо сам був свідком того, як працює машина манкуртизації — прямо в моїй родині. У 2014 році, під час перших боїв за Бахмут, коли цей український місто захопили бойовики Гіркіна-Стрєлкова, моя бабуся — етнічна українка, народжена на Далекому Сході, — подзвонила своїй двоюрідній сестрі, яка в той момент жила в місті під окупацією.Я чув цю розмову. Моя бабуся переконувала сестру, що в Україні — нацизм, що все, що відбувається — «американська пропаганда», а вони самі — росіяни, бо «народилися вже в росії». При цьому частина розмови відбувалась українською — їхньою рідною, з дитинства. Ось це і є манкуртизація — коли людина іноді навіть говорить мовою предків, але фактично відмовляється визнати етнічну приналежність цих предків своєю ідентичністю. За тиждень я зробив тату з картою України і тризубом. Щоб ніколи не забути, яка кров тече в мені. Так, я робив помилки. Був наївним. Йшов не за тими. Вірив не тим. Але я не забув колискові прабабусі. Не забув розповіді прадіда, депортованого з Чернігівщини. Не забув жертви і біль, що стоять за моїм прізвищем, за моєю родиною, за моїм родоводом. Хай більшість життя я говорю російською,але думаю — українською,почуваюся — українським,вірю — так, як вірили мої предки. Поки це живе в мені — я вільний. Я українець. Манкуртизація — це злочин. І виклик. Кожен українець на Далекому Сході — нащадок сильного, вільного народу.Але без пам’яті ця спадщина зникне. «Пам’ять — це акт спротиву. Забуття — акт підкорення», — Тімоті Снайдер. Ми, далекосхідні українці, — насправді часто самотні. Від росії ми бачимо лише зневагу й ненависть, прагнення асимілювати нас або й зовсім знищити.Болісно визнавати, але й від частини українців в Україні ми часом чуємо відторгнення — нас називають «неукраїнцями», іноді навіть «москалями». Але як би не було важко, як би не боліло — знайте: ви не самі. Хтось залишився на Далекому Сході під «русскім міром». Хтось — у застінках. Хтось — у вигнанні. У нас різне теперішнє, часто — різне минуле. Але ми — далекосхідні українці. І я вірю, що разом ми зможемо збудувати спільне майбутнє. Майбутнє, у якому наші діти зможуть з гордістю й без страху сказати: «Я — українець!» Майбутнє, у якому в наших селах і містах знову залунає рідна мова . Де за неї не сміятимуться. Де за неї не каратимуть. А поважатимуть — як голос живого народу, що повертає собі право на свободу й гідність. Зараз — наш момент. Говорити. Писати. Нагадувати. І повернути собі право бути далекосхідними українцями. Ми — є. Ми були. І будемо.

Іван Багряний є в Україні відомим українським письменником всі знають його талант до творчості та його політичні погляди, одначе ми мало знаємо про його період життя на Далекому Сході і сьогодні спробуємо розкрити цю сторінку життя. Іван Багряний, 19 вересня (2 жовтня) 1906 — 25 серпня 1963 (56 років) Народився Іван Багряний народився 9 жовтня 1906 рік в селі Куземин що знаходиться біля Охтирки що на той час була Полтавська губернія нині це Сумська область у родині Євдокиї та Павла Лозов'ягіна окрім нього ще були брат Федір а також сестра Єлизавета. Навчався Іван Багряний у церковно-приходській школі що знаходилася в Охтирці у 1916-1918 роки він навчався в початковій школі що знаходилася у Краснопіллі що теж знаходиться на Сумщині. З 20-ті роки для Івана Багряного були наповнені цікавими подіями, він вступив до Охтирського ремісничної профшколи потім він навчався у Краснопіллі художньо-керамічній школі де він почав проявляти свій талант. Після приходу до влади більшовиків для Івана Багряного наступив новий період життя він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних та сиріт. Але з 1925 року Багряний виходить з комсомолу. У 1929 році виходить його книга під назвою «Ave Maria» яка була заборонена радянською цензурою. А вже через декілька років, його було заарештовано та звинувачено у "контрреволюційній пропаганді та агітації" і його було вислано до Далекого Сходу. Потрапив він до Владивостоку де його в таборі для "спецпоселенців" відправили на будівництва БАМу. Окрім трудових буднів Багряний Іван Багряний зміг роздивитися у цьому регіоні назви населених пунктів які на той момент вже почали перейменувати на радянський манер, він згадував на сторінках газети «Краківські вісті» які вже написав вже після своєї втечі. Іван Багряний на засланні «Коли їхати Далекосхідним краєм із заходу на схід до Хабаровська, а потім на південь до Владивостока, то, що зразу звертає на себе увагу, — це назви сіл, районів і станцій. По всій цій території рябіють Полтавки, Чернігівки, Київки, Катеринославки, «України»... Україною ще до революції звалась і зветься ще й тепер станція між Свободним і Катеринославкою. Крім його, на Амурі, на межі районів Архангельського і Буреїнського, є ще село Україна Української сільради. Чернігівських районів на ДВК аж два — один на Амурі, другий — на Уссурі. Так само два Київських райони. В самій столиці краю частина її звалась і зветься Українською Слобідкою. Потім пішли різні Переяславки, Новокиївські Ували, Українські Іванівки і т. д. Є ще, пак, і Катеринославський район. Вірніш — був, бо совєти згодом перехрестили його в Кагановичівський.» Отже, для Івана Багряного це справило велике враження, адже попри те, що його було відправлено за тисячі кілометрів від рідної землі, приїхавши на Далекий Схід, він не відчував що він знаходиться на чужині а знаходиться на власній землі. Окрім того, Івана Багряного вразила одна україно-китайська родина з газети "Краківські вісті": «Вийшла заміж за китайця «з лихої години». Приїхала на Амур, утікаючи з України від колективізації, і потрапила знову в таку ж халепу. До того ж втратила батьків і всяку моральну та матеріальну підтримку. Вийшла, як вона сама каже, здуру, за китайця, а саме тому, що китайців не силували до колгоспів. Матеріально жили вони дуже добре. Чоловік кохав свою дружину і робив усе, щоб вона ні в чому не мала нестачі. Але з боку морального все уявлялося трагічно. Перше, що я побачив, зайшовши до хати, і що впало мені в око, це гарна дівчина, яка колихала в колисці немовля. Біля печі поралась ставна чепурна молодиця, про яку можна було зразу сказати, що це полтавка, та-кий-бо вона мала виразний тип полтавської жінки. Дівчинка біля колиски, років п'яти-шести, коли дитинка заплакала, раптом розгнівалась: — Мамо, і чого це чортове китайча плаче! Говорила дівчинка добірною українською мовою, а колихала вона свою рідну сестричку. З її слів можна було пізнати, що вона під впливом материних настроїв... — Звідкіля Ви, — спитав я жінку, — і чи давно Ви тут? — Недавно, — відповіла, — з Опішнього... Там... Коло Полтави. — З Опішнього? Це там є Нільське, Глинське, Куземине... Жінка аж поставила гайлію і приголомшено витріщилась на мене. — Так Ви так само звідтам? Ой, Боже! Розкажіть, як же там... — і жінка заплакала. Я розказав, «як же там». А потім спитав, чи скучає вона за рідною землею. А як вона зітхнула, спитав, чого б їй не поїхати туди та не глянути, не побувати там у гостях. Жінка важко махнула рукою десь у вікно (там на дворі йшов її чоловік — високий, ставний, але маньчжур): — Куди (...) поїдеш?.. Кому його покажеш?! Це була ціла трагедія для нещасної жінки. Проте діти в них були гарні. І вчила вона старшу дочку рідної мови (...). Але як вірна дружина, як жінка не з тих розбещених вертихвосток, а вихована в чесній родині, вона покірно терпіла свою недолю. Жили вони мирно, ніколи не сварились, вона своє горе носила в собі. Коли були на самоті, то ще нічого, а на людях їй було соромно, либонь. Мені стало шкода і його, і її, і дітей, особливо старшенької, що ЇЇ звали Ніна. Таке чепурне, миле, гарне дівча. Зовнішністю нічим не нагадувало, що в неї батько китаєць, хіба тільки тим, що шкіра на обличчі була ледь матова. Дівчинка ця була настроєна проти батька. Коли я спитав її, де батько, вона понуро покрутила головою і мовила: «нема...» «Та де ж? Далеко?.. А це ж хто?» — показав я у вікно. «Цє — папа»? — Так зневажливо. Бо ж чує материне настановлення.» Але все ж, йому вдалося втекти з під нагляду чекістів і він втік назад до України, де його знову заарештували але пробув у Харкові. З початку німецько-радянської війни долучився до підпілля ОУН на рідній Сумщині, у середині 40-х років переїхав до Галичини де він написав 2 визначних художних  творів у яких він описав свій досвід перебуванні у Зеленому Кліни, а саме "Сад Гетсиманський" та "Тигролови" які в діаспорі видавалися, перевидавалася в Україні і які включені у шкільну програму українських шкіл, що свідчить про те, що в Україні хоч і в художній формі ми знаємо про нелегку боротьбу Івана Багряного проти системи. Обгортка книги «Тигролови» 2025 року

«Чужоземний тиск на наш народ не викорінить ту правду, що ми — окремий і самостійний народ.»  — З декларації про незалежність Української Далекосхідної Республіки. В кінці XIX — на початку XX століття Далекий Схід, що знаходився під контролем російської імперії, став домом для сотень тисяч українських переселенців з Полтавщини, Чернігівщини, Київщини. Поява українців на Далекому Сході не була випадковою: ще в XVII столітті козаки в складі походів на Амур засновували перші поселення. Але саме в кінці XIX століття, після реформ Столипіна та активної колонізації східних територій російської імперії, почалася масова українська міграція, яка назавжди змінила обличчя цього краю. Посадка мігрантів на пароплав "Херсон" в Одеському порту перед відправкою на Зелений Клин. Фото з видання 1903 року. В результаті землі, освоювані переселенцями, стали відомі як Зелений Клин. До початку XX століття українці створювали школи, культурні громади, кооперативи, пам'ятники, займалися книгодрукуванням та видавництвом газет і журналів. Після революції 1917 року українці Зеленого Клину висунули вимогу автономії до Тимчасового уряду, а частина почала планувати навіть повну незалежність. У роки Громадянської війни на Далекому Сході українці Зеленого Клину не стали пасивними спостерігачами. У 1918–1920 роках за підтримки Української Далекосхідної Національної Ради розпочалася спроба створити незалежну Українську Далекосхідну Республіку (УДВР). Її лідери проголосили метою захист української культури, мови та права на самовизначення. Серед проектів символіки республіки були герб з тризубом і синьо-жовтий прапор з зеленим трикутником. Основними гаслами руху стали: — «Свобода Зеленому Клину!»  — «Українська земля — українському народові!»  — «Воля, правда і братерство!» Делегати III Українського Далекосхідного з'їзду. Хабаровськ, 7–12 квітня 1918 року. В центрі сидить голова з'їзду Юрій Глушко-Мова. Спроби утвердити незалежність зіткнулися з військовою інтервенцією більшовиків та внутрішніми зрадами, але пам'ять про республіку залишилася як символ прагнення до свободи. Завдяки радянській владі та сучасній Росії пам'ять про той період була викреслена з офіційних джерел, але важливо пам'ятати, що окрім червоних та білих у Громадянській війні на Далекому Сході була й третя сила — Українська Далекосхідна Республіка. Українцями були створені органи місцевої регіональної влади, проведені вибори, складена та прийнята декларація про незалежність. З декларації про незалежність Української Далекосхідної Республіки (1918): «Ми, представники українського народу Зеленого Клину, стверджуємо своє право на самовизначення, на власну владу, на захист мови, культури та традицій на нашій землі.» До 1920 року було надруковано більше 11 000 паспортів громадян Української Далекосхідної Республіки, частина з них зараз зберігається в архівах фсб регіонів Далекого Сходу. Однак сили були нерівні, і прихильники червоної росії здобули перемогу, деяким — обманом і підкупом, а деяким — насильницьким шляхом, здійснюючи акти геноциду, як, наприклад, у Миколаївську-на-Амурі. Очікувано, що після приходу до влади більшовиків прагнення українців Далекого Сходу були розцінені як ворожі радянському режиму. Кульмінацією репресій став Читинський процес 1924–1925 років. Саме про цей процес я і розповім у сьогоднішній статті. Українці Зеленого Клину в Читинському процесі Судовий процес проходив у місті Чита з вересня 1924 по квітень 1925 року. Перед судом постали 122 особи: колишні білі офіцери, козаки, але найголовніше — представники української інтелігенції, прихильники руху за незалежність Зеленого Клину. Головним суддею виступав Олексій Григорович Серебряков. Суд був публічним: влада намагалася налякати населення і показати рішучість у боротьбі з «контрреволюцією». Фото з одного з засідань, в першому ряду в центрі білий генерал Анатолій Пепеляєв. Особливу увагу на процесі приділяли українським діячам:Їх звинувачували в підготовці повстання, «сепаратизмі», «співпраці з іноземними державами». На процесі радянська влада таврувала наступні українські об'єднання: Газети: — «Зелений Клин» (Благовєщенськ) — «Український Голос» (Нікольськ-Уссурійський) — «Наш Край» (Хабаровськ) Організації: — Українська Далекосхідна Національна Рада (Хабаровськ) — Товариство Української Молоді «Промінь» (Владивосток) — Кооператив «Українська Хата» — Благовєщенський Культурний Комітет Українців — Товариство Українців Амура (Свободний) Їх діяльність була оголошена прикриттям для «контрреволюційної роботи». Голова Далекосхідного Українського Секретаріату Юрій Глушко-Мова Однією з центральних фігур процесу був Юрій Глушко-Мова — відомий український письменник, публіцист та політичний діяч. Він стояв на основі Української Далекосхідної Національної Ради, організовував школи, клуби, видавав українські газети на Далекому Сході. На Читинському процесі його звинуватили в: — організації українського підпілля,— прагненні створити незалежну державу Зеленого Клину,— зв'язках з Японією. З промови прокурора на суді: «Глушко-Мова прагнув створити антирадянський плацдарм на Далекому Сході.» На суді Юрій Глушко-Мова заявляв: «Вся моя вина перед вами в тому, що я хотів, щоб українець тут, на Далекому Сході, мав право бути українцем — говорити рідною мовою, співати пісні батьків, читати книги наших письменників.» «Влада, яка боїться правди, змушена боятися й тих, хто говорить рідною мовою.» На всі звинувачення в шпигунстві на користь Японії Глушко відповідав: «Я не був шпигуном Японії. Моя єдина мрія — щоб мій народ жив вільно і гордо під небом Зеленого Клину.»   Суддя Матвєєв: Ви сиділи у в’язниці чи притягалися до суду? « Сидів при Колчаку й був засуджений до смертної кари за те, що боровся за організацію українського куреня, аби не допустити русифікації українців та їх використання для братовбивчої боротьби. »   Глушко-Мова був засуджений до 15 років таборів, довічної заборони на проживання в Далекосхідному краї та на території УСРР. Один із примірників Конституції національно-культурної автономії українців на Далекому Сході. Атмосфера на процесі була гнітючою. Підсудні, попри тиск, часто відмовлялися визнавати вину в «контрреволюційній діяльності», наголошуючи, що їхня мета — не боротьба проти влади, а захист права українців на культуру, мову й самобутність.Промови прокурорів були насичені звинуваченнями у «шпигунстві на користь Японії», «націоналістичній пропаганді» та «організації збройної змови», однак багато з обвинувачень ґрунтувалися на доносах і припущеннях. У своєму останньому слові чимало підсудних зверталися не до суддів, а до свого народу — наче знаючи, що саме там — їхній справжній суд і вирок. Юрій Глушко-Мова (у своєму останньому слові): «Я не прошу пощади. Моє єдине бажання — щоб мій народ не забув, за що ми боролися. Ми не злочинці, ми — борці за правду і свободу!» Іван Коваленко (на допиті):   «Віра в українську справу для мене важливіша за життя. Якщо злочином є любов до рідної землі — тоді так, я винен.» Петро Скуратівський (на суді):   «У нас відібрали школи, пісню, молитву, землю. Ми лише хотіли повернути наш народ до самого себе.» Федір Литвин (на суді):   «Я хотів, щоб мої діти знали, що значить бути українцем — навіть тут, на Далекому Сході.» Олена Чайківська (перед оголошенням вироку): «Мене кидають у сибірські ліси, але я вірю: наші пісні і слово будуть жити і там.» Осуджені до розстрілу Сім осіб на Читинському процесі були засуджені до розстрілу. Серед них — Іван Коваленко, організатор українських клубів у Благовіщенську, активний пропагандист української автономії на Далекому Сході. Разом з ним був засуджений Петро Скуратівський , керівник гуртків української молоді в Нікольську-Уссурійському, відомий як талановитий публіцист і оратор. Разом з ними смертний вирок отримали офіцер Армії УНР Костянтин Марченко , обвинувачений у шпигунстві на користь Японії, викладач української школи Федір Литвин, ініціатор нелегальних культурних зборів, а також кооператор Степан Левченко , який допомагав у постачанні підпільних організацій. Серед розстріляних також опинився Андрій Ткачук , секретар однієї з культурних організацій, обвинувачений у зв'язках з японською розвідкою, та Михайло Швець — колишній козак, який співчував українському руху і забезпечував підпільників зброєю. Всі вони до останнього моменту відстоювали свою правоту, підкреслюючи, що їхня боротьба була спрямована не проти народу, а за право українців бути самими собою — українцями. Осуджені до 10–15 років таборів Двадцять вісім осіб отримали тривалі терміни ув’язнення в таборах суворого режиму. Серед них — Юрій Глушко-Мова , лідер “Української Далекосхідної Національної Ради”, інженер, актор театру, письменник та один з основних ідеологів українського руху на Далекому Сході. Його засудили до 15 років каторжних робіт. Подібні терміни отримали також Микита Литвиненко , видавець газети “Зелений Клин”, обвинувачений в антирадянській пропаганді, Сава Паламарчук, ветеран армії УНР, і Олексій Крамаренко , організатор українських народних читальних у Хабаровську. Серед засуджених були Дмитро Лащенко, який виконував зв’язкові функції з японськими консулами, лікар Іван Нагорний , журналістка та видавець Анна Політковська та письменник-публіцист Антон Ганжа . Ці люди стали жертвами не лише політичних підозр, а й загального курсу радянської влади на знищення українського національного руху в дальневосточному регіоні. Приговорені до 5–10 років таборів   П’ятдесят одна особа була засуджена до термінів від п’яти до десяти років ув’язнення. Це були переважно прості люди — селяни, вчителі, кооператори, ремісники, які активно брали участь у житті українських організацій. Серед них виділялися Федір Куценко , бібліотекар української народної школи (засуджений до восьми років таборів), Степан Зубко , селянин, член української громади Нікольськ-Уссурійського (сім років таборів), Микола Харченко , організатор недільних шкіл для українських дітей (шість років ув’язнення), і Григорій Онищенко , ремісник і діяч українського кооперативного руху (п’ять років таборів). Більшість з них обвинувачували в “сприянні контрреволюційній агітації”, “шпигунстві на користь Японії”, хоча реальні докази їх вини часто були вкрай сумнівними. Осуджені до заслання і заборони на проживання в містах Далекосхідного краю та УСРР Усі підсудні були засуджені на великі строки, а також решта підсудних, які отримали менш суворі, але все одно руйнівні вироки, отримали приписи на висилку та заборону на проживання як на території Далекосхідного краю, так і на території Української РСР. Їх вислали в віддалені регіони Сибіру і заборонили проживати в великих містах на термін від трьох до п'яти років. Серед висланих була Олена Чайківська , вчителька української мови та літератури, якій було заборонено проживати в Примор'ї. Василь Бондаренко , типографіст, був висланий в Наримський край, Марія Литвиненко , активістка українських культурних курсів, відправлена в заслання в Туруханський край. Іван Рябенко , музикант, позбувся права жити в містах Далекосхідного краю і був змушений вести існування в віддалених селах. Для багатьох з них заслання означало фактичне знищення їхнього колишнього життя: вони втрачали як свою батьківщину, професію, так і громадське становище. Читинський процес став символом трагедії українського руху на Далекому Сході Під ударами репресій загинули лідери, зникли культурні ініціативи, замовкли українські газети та школи. Але, незважаючи на роки стирання пам'яті, пам'ять про тих, хто боровся за свободу Зеленого Клину, жива і сьогодні в серцях далекосхідних українців — як нагадування про ціну, яку наші предки готові були заплатити за свою національну ідентичність.Завершити хотів би цитатою з виступу Юрія Косьмича Глушка-Мови на одному з засідань процесу: «Ваша сила — в штиках. Наша сила — в слові. І це слово не загине.»

Багато років я підтримував російську ліберальну опозицію. Був її частиною, брав участь у виборах, організовував акції протесту, неодноразово був затриманий і побитий, отримував штрафи, обшуки, арешти, мав кримінальне переслідування. Вірив, що серед усього цього мороку путінської Росії — брехні, репресій і пропаганди — є світло. Що десь там, у команді Навального, в ЛПР, серед журналістів-розслідувачів, правозахисників, емігрантів — є люди, які справді проти Путіна. Люди з іншими цінностями. Які за свободу, права людини, гідність і повагу до кожного. Я помилявся. У 2022 році я остаточно зрозумів, що мені не з ними по дорозі. Останній виступ Володимира Кара-Мурзи у французькому парламенті став для мене черговим підтвердженням правильності мого вибору: «Є ще одна причина, чому Міністерство оборони Росії залучає стільки представників національних меншин — тому що, як виявилось, росіянам психологічно справді важко вбивати українців. Бо ми — один народ. Це дуже близькі народи, як всім відомо. У нас майже одна мова, одна релігія, століття спільної історії. А якщо це хтось з іншої культури — начебто простіше. Раніше я про це не замислювався. Здавалося, причини суто економічні. Але після слів [колеги про бурятів], я теж почав над цим думати». Що це, як не шовінізм найнижчого ґатунку? Що це, як не виправдання геноциду? Кара-Мурза — людина, яку я раніше поважав за сміливість, за витримку, за роки боротьби. А тепер він, по суті, повторює ті самі ідеї, що й кремлівська пропаганда. Один народ, одна мова, одна релігія — а отже, нема права на відокремлення, на незалежність, на ідентичність. Це що, не імперська риторика? Не той самий наратив, яким Росія виправдовує окупацію й знищення цілих народів? Можливо, він хотів засудити війну. Але в процесі проговорився — показав суть російського мислення. І «ліберального», і путінського. Вбивство «інших» пояснюється культурною дистанцією — наче це нормально. Каже, ніби бурятам легше вбивати українців, а росіянам важко — бо ж «один народ». Я аж уявляю, як буряти «охоче» йдуть на вбивства, а росіяни — «страждають» від того, що вбивають «своїх». І Кара-Мурза тут не один. Це не «обмовка». Це не випадковість. Це — система мислення. Ось Ілля Яшин (2021), коментуючи анексію Криму: «Росія не повинна віддавати Крим. Це було б поразкою. Треба домовлятись з українцями про статус, а не просто так віддавати». Тобто, по суті, — узаконити окупацію. Ніякого «ми вкрали — мусимо повернути». Ні. Все та ж імперська логіка: «наше». Ось Євгенія Альбац у 2022 році — про майбутнє Росії: : «Треба зберегти єдність Росії. Це величезна країна, багатонаціональна, але ми маємо залишатися однією нацією». Якою ще «однією нацією»? Хто вам дав право говорити від імені тувинців, башкирів, чеченців, бурятів, калмиків, саха, інгушів, дагестанців, марійців, удмуртів, чувашів та десятків інших? Вони — не частина вашої «нації», якщо самі не хочуть цього. Ось Юлія Латиніна, буквально нещодавно: «Росія не може розпастись, інакше буде хаос. Уявіть собі, якщо вся ця Сибір раптом захоче незалежності — це буде катастрофа». А з чого ви взяли, що народи Сибіру — це ваша власність? Чому незалежність — це «катастрофа», а імперія — це «норма»? Юлія Навальна у своєму виступі на Стратегічному форумі в Бледі (Словенія) у вересні 2024 року заявила: «Зрештою, знайдуться і ті, хто говорить про необхідність терміново “деколонізувати” Росію. Нібито потрібно розділити нашу занадто велику країну на кілька десятків маленьких і безпечних держав. Але пояснити, чому люди з спільним бекграундом і культурним контекстом мають бути штучно розділені, “деколонізатори” не можуть. І як це має відбутись — теж не повідомляють». Все ті ж наративи, та ж риторика: «спільний бекграунд», «культурний код» — буквально імперка Путін в спідниці. «Можете називати нас панами», — саме так відповів Свєтов на емоційне запитання українського користувача, який не хоче називати росіян «великим народом». Він міг промовчати. Міг проявити хоч трохи поваги до тих, кого країна, яку він виправдовує, бомбить, вбиває і загарбала. Але він обрав максимально шовіністичний, відверто імперський тон. І це не випадковість. Ще раніше він писав: «Я бажаю цивілізованому світу перемогти тих, хто називає росіян “рашистами”». Тобто для нього головний ворог — не війна, не окупація, не репресії. Головне — не образити самолюбство «великого російського народу». А ще він казав: «Політик не має права бажати розпаду своєї країни, бо представляє інтереси всіх громадян». Тобто, за Свєтовим, будь-яка спроба відділення від росії — це злочин. Народи не мають права на свободу. У бурятів, татар, калмиків, українців, чеченців, саха — нема права самостійно вирішувати, з ким бути і як жити. Вони мають «представлятись» єдиною державою. І, мабуть, «називати росіян панами». Це не просто слова. Це ідеологія. Це мислення російського імперця в обгортці ліберала чи «лібертаріанця». І таких «опозиціонерів» багато. Вони готові критикувати Путіна, але лише до тієї межі, де ставиться під сумнів російська гегемонія. Я не можу і не хочу бути частиною цього. Я — далекосхідник. Я — українець із Далекого Сходу. Я — людина, яка поважає право кожного народу на свободу, мову, культуру і незалежність. Я народився в Республіці Саха, багато років жив на півдні Далекого Сходу. Я знаю: буряти, саха, удмурти, тувинці, калмики, татари, інгуші, чеченці, комі й десятки інших народів — не «частина росії за замовчуванням». Це живі, справжні народи, які мають право самі визначати своє майбутнє. І я все частіше бачу, як навіть «ліберальна» Росія відмовляє їм у цьому праві. Вони бояться самого слова «самовизначення». Їх тіпає від самої ідеї незалежності від Москви. Вони готові визнавати утиски, корупцію, диктатуру — але не готові визнати просту річ: Росія — це імперія. І ви, панове ліберали, — її охоронці. Ви просто хочете, щоб ця імперія була трішки м’якшою. Трішки ввічливішою. З Юлією Навальною замість Путіна. З нібито чесними судами і виборами, але з тим самим «багатонаціональним народом Росії», де все крутиться навколо «російського ядра». Російська опозиція — дзеркало Путіна. Ви не поважаєте нас. Ви не хочете нас чути. Ви боїтеся майбутнього, у якому народи Росії більше не під каблуком Кремля. Вам простіше сказати, що ми всі — «один народ» і що «психологічно важко вбивати українців», бо це ніби «брат на брата». А вбивати бурятів — це, виходить, нормально? Послухайте: ви нічим не кращі за Путіна. Ви — його дзеркало. Тільки без ядерної кнопки. Я більше не з вами. Не можу. Моє сумління, моя кров не дозволяє мені бути зрадником свого народу. Досить. Мій вибір — бути з тими, хто справді бореться за свободу. Хто визнає право народів на самовизначення. Хто не виправдовує вбивства ні «економікою», ні «спільною релігією», ні «віками спільної історії». Досить. Імперія має померти. І з Путіним, і з Кара-Мурзою, і з будь-якою іншою маскою, яку вона на себе натягує. І я щиро сподіваюся, що все більше представників інших народів — буряти, саха, тувинці, башкири, калмики, татари, чеченці, інгуші, кавказці, комі, марійці, удмурти, карели, ненці, дагестанці та багато інших — побачать, що їм не по дорозі з цією «опозицією». Бо якщо ти не росіянин — ти для них усе одно інший. Друга сорту. Інструмент. Статистика. Але ти — не статистика. Ти — народ. І в тебе є право жити по-своєму, а не бути додатком до імперії. І мперія має померти. І разом із Путіним, і разом із Кара-Мурзою, і разом з будь-якою іншою маскою, яку вона одягає. Бо імперія — це не лише танки, тюрми й депортації. Це ще й слова. «Один народ». «Загальний культурний код». «Не можна допустити розпаду».Це ще й обличчя. Добрі, ввічливі, ліберальні. З французьким паспортом чи з західним дипломом. Але суть — та сама. Під мантрами про «єдність» — те саме небажання бачити інших як рівних. Хтось кидає бомби —хтось кидає фрази. І ті, й інші — вбивають. Імперія живе, поки ми називаємо її реформованою державою. Імперія дихає, поки ми шукаємо «розумних росіян», які «не такі». Імперія виживає, поки ми погоджуємось на її рамки — мовні, культурні, геополітичні. Вона має померти. Цілком. Без жалю. Без компромісів. Щоби народи могли жити.

Після встановлення радянської влади на Далекому Сході у 1920 році радянська влада заборонило українські школи, видавництва, часописи, а активні керівники та члени які керували державою були заарештовані та засуджені на показовому Читинському процесі який відбувся 1923 - 1924 рр. де також більшовики визнали здобутки української революції на Далекому Сході внаслідок репресивної політики, це деморалізувало місцеве українське населення, а також, він дав привід місцевій владі з недовірою по­ ставитися до української інтелігенції, внаслідок чого поза­кривалися всі українські організації, а також школи окрім Чити, там діяв Забайкальський український клуб . Директиви Ради національностей, про розвиток української школи клалися під сукно, оскільки українські книги і підручники, що згідно з розпорядженнями з Москви надсилалися до місцевих відділів народної освіти, місяцями залишалися невитребуваними на складах залізничних станцій, бо вказані органи відмовлялися їх забирати. Жінки з села Спаське, у 1926 році Користуючись деморалізацією українського населення, російські шовіністи скористалися можливістю з Приморського та Амурсько­го губернських відділів народної освіти в квітні 1924 ро­ку відповіли ДалькрайВНО, що «в населення немає прагнення до організації українських шкіл». До того ж, варто зазначити що шовіністичні кола партійні та радянські керівники Далекого Сходу не вважали українців за меншиною, вони вважали що всі 100% українців асимілювалися та не вважали своєю рідною мовою українською. І навіть, говорили що проведення українізації немає сенсу навіть в тих місцях, де українці складали 50 і більше відсотків. Однак, у квітні 1925 році відбулася нарада з питань культурно-просвітницької роботи в РРСФСР де ухвалила рішення про необхідну роботу з українським та білоруським населенням які мешкали на території Росії на їх рідну мову. У травні 1925 року відбувся ІІІ-ий Всесоюзний з'їзд Рад де наголошувалося що українці мають право "повного забезпечення повсюдно прав національних меншин" і на основі цих постанов керівництво УРСР поставило питання про необхідність ставлення до українського населення Далекого Сходу як до національної меншини. Але все ж, це не допопогало у відкритті нових українських школ та не сприяло українізації краю у березні 1926 року колегія Наркому освіти РСФСР запропонувала Далекосхідному крайовому відділу народної освіти (ДальВНО) попросили "прискорити розв'язання питання щодо українізації у місцевості з українським населенням". З 1928 - 1930 рр. не виконувалися вказівки Москви щодо українізації від місцевої влади, місцева влада проваджувала переводу на рідну мову місцевих китайців, корейців, німців та інших народів, але українців це не стосувалося, їх, місцева влада вважала частиною російського народу. Але місцеві жителі відстоювали право так, у 1929 році селяни Новокиївки, Мазанівського району попросили місцеву владу відкрити українську школу у їхньому селі. Як налогосив сільський Панас Ратченко у своєму листі до Харкова що "Слово, «українець» дуже важко почути, а слово «хохол», «малорос» лунає скрізь. Воно вкорінилося не тільки у безпартійних, але навіть партійців, Його викрикують шутя і без всякої цере­монії... В партію, в комсомол і на з’їзди посилаються активісти. Активістом називається той, хто активно виступає на зібраннях. А на зібраннях виступає той, хто добре ба­лакає по-руські (за українську школу виступати не сміють, щоб не назвали націоналістом — петлюрівцем, хохлом, малоросом, або Махном, Мазепою, Квачем)..." Жінка з села Спаське, у 1926 році І все ж, під тиском центральної влади у Москві, у січні 1931 року було прийнято рішення щодо початку українізації цього регіону, але через те, що це гальмувало процес колективізації даного регіону. Було ухвалено : «Запропонувати фракції президії ДКВК негайно підготувати і провести українізацію ряду районів і сіл у краї, українізувати ряд районних газет, орга­ нізувати планове ввезення в край і розподіл української політичної, навчальної та художньої літератури, розпочати роботу з організації шкільної і вузівської мережі україн­ською мовою» Після ухвалення цього рішення, жителі цього регіону відчули себе вільними, адже нарешті після довгих років невирішеного питання щодо українізації на Далекому Сході розпочалися під культурним шефством УРСР, надсилали книги українською мовою, виходили газети українською мовою наприклад, у Хабаровську виходила українська крайова газета «Соціялистична Республіка» також були українські пересувні театри. Незважаючи на позитивні новини, вже у 1932 році за прямою вказівкою Сталіна поставою ЦК ВКП (б) від 15 грудня 1932 року політику українізації було припинено, а всі українські культурно-просвітні установи було ліквідовано, всіх хто був причетний до українізації репресують, школи переходять на російську мову викладу, таким чином, поступово зникає українська ідентичність на території Зеленого Клину Висновок Таким чином, ми бачимо, що українізація у Зеленому Клині проводилася в доволі тяжких умовах, де місцеві кола противилися цьому ділу та робили все, щоб цього не відбулося, але завдяки небайдужим українцям, це вдалося зробити, незважаючи що українізація була всього рік, вона показала, наскільки українці Зеленого Клину бажали бачити саме українську мову та культуру у своєму регіону.

На цей раз ми хочемо розповісти вам про одну велику людину, яка стояла біля витоків нашої державності - про Павла Яхна. Уродженець Приморського краю, чиї батьки були переселенцями з Чернігівщини, Павло був справжнім далекосхідним українцем. Герой нашої сьогоднішньої статті, будучи справжнім українським націоналістом, боровся не тільки за Далекосхідну Україну, а й за Українську Народну Республіку, за що був нагороджений орденом Симона Петлюри. Його життєвий шлях був сповнений потрясінь і різних випробувань, проте залізна воля Павла домогтися створення незалежної далекосхідної держави і віра в український народ ніколи не згасала. Єдина світлина Павла Яхно Павло Яхно, видатна особистість, видатний представник українського народу, народився 1 жовтня 1898 року в українському селі Хороль, що розташоване нині в Приморському краї. Його родина проживала скромно, батько був священиком, а мати домогосподаркою. Павло був другим сином і був названий на честь свого батька. Крім нього, у родині був старший брат і 4 молодші сестри. Батьки переїхали з Чернігівської області до Приморського краю за два роки до народження дітей. Із самого дитинства Павло виявляв схильність до навчання і володів лідерськими якостями, що збереглося за ним протягом усього його життя. Незважаючи на вмовляння батька, Павло відмовився йти його стопами, обравши свій власний життєвий шлях. Закінчивши вище початкове училище 1917 року, Павло Яхно почав працювати поштово-телеграфним службовцем. Того ж року він вступив в українську громаду в Новокиївську (нині селище Краскине Приморського краю), де працював секретарем. У ті революційні роки серед далекосхідних українців було популярним гасло «Всі на захист України!», тож 1918 року Павло Яхно разом з іншими добровольцями вирушив до Києва, де вступив до Армії УНР. Він брав участь в Антигетьманському повстанні наприкінці 1918 року. Після повернення на батьківщину до Приморського краю в 1919 році, Павло Яхно став учасником повстанського руху проти білої та червоної росії. Стрільці армії УНР, Київ, 1918 рік 1920 року Павло Яхно долучився до Українського Революційного Штабу у Владивостоці під керівництвом Юрія Глушка (Мова) і обійняв посаду уповноваженого Українського Далекосхідного Секретаріату в Приморській області. Також Павло став членом Ради товариства «Просвіта» в Приморському краї та секретарем Українського Національного комітету в Нікольськ-Уссурійському (нині місто Уссурійськ Приморського краю). Крім цього Яхно був членом місцевої ради Спілки українців і Спілки української молоді. Маючи чудову здатність до вивчення мов, окрім володіння українською та російською мовами, Павло також самостійно опанував японську та англійську мови, а також непогано володів польською. Будівля української далекосхідної громади, Владивосток, 1917 рік На жаль, патріоти Далекого Сходу не змогли стримати натиск червоних окупантів, і в листопаді 1922 року Павла Яхно, разом з іншими лідерами далекосхідних українців, було заарештовано більшовиками, він перебував під вартою в Читинській в'язниці. Але 1923 року Павло здійснив ризиковану втечу і зміг дістатися Маньчжурії. Будівля українського дому в Харбіні 1920 рік Осівши в Харбіні, Павло Яхно влаштувався водієм на авто-біржу, а також вступив до Українського політичного центру Харбіна. На знак помсти за втечу й активну політичну діяльність Павла, 1926 року чекісти затримали його родичів, включно з його батьками, братом і сестрами. Доля всієї родини, крім батька, який загинув у в'язниці Владивостока в 1927 році, так і залишилася невідомою. Сам Павло все своє життя вважав, що всі члени його сім'ї були вбиті. Незважаючи на цю важку втрату, Павло був непохитний у своїй відданості українському народові, і за його заслуги та активну діяльність, 15 листопада 1933 року Павла Яхна було обрано адміністратором Українського національного дому в Харбіні. Він також став співвласником і організатором газети «Манжурські вісті», а також був редактором цієї газети в період з 1932 до 1937 року. У Харбіні видавалася величезна кількість українських газет, Яхно був редактором найбільшої Завдяки своєму знанню японської та англійської мов, Павло також працював у дипломатичному напрямі, надаючи підтримку українцям у Китаї, Японії та Австралії, і чудово справлявся з покладеними на нього обов'язками. Українці Харбіна, 1931 рік Ось що писав про той час і про роботу Павла один із далекосхідних українців, який переїхав пізніше завдяки допомозі від Павла Яхна до Канади: «Яхно був справжнісінький українець з усіх кого я знав. Усі українці, які прибували в Харбін, знали, що якщо тобі потрібна допомога, то Яхно той, хто завжди допоможе. Сам він жив із дружиною в маленькій кімнаті, а дві інші кімнати віддав під тимчасове проживання українцям. Яхно постійно оббивав пороги японського і польського консульства, для кожного українця вибивав документи і збирав їм гроші для переїзду. Усі гроші, зароблені ним особисто на авто-біржі, Павло віддавав на потреби нужденних, сам харчувався лише рисом і хлібом.» «Шевченківський вечір», Харбін, 1932 рік У вересні 1945 року Павло Яхно став об'єктом спецоперації чекістів, його викрали і вивезли в місто Хабаровськ, де 13 вересня офіційно заарештували, а потім засудили на десять довгих років за статтями 58-4, 58-13 КК РРФСР. Ось спогади про роботу Павла Яхна в той час, з вуст засекреченої свідка у кримінальній справі проти Павла: «Яхно один із лідерів українців Маньчжурії, тісно співпрацює з японцями і з поляками, займається підготовкою диверсантів для здійснення шпигунської та диверсійної діяльності на території радянського Далекого Сходу». Довгі роки ув'язнення в ГУЛАГу Документально відомо, що з 1954 по 1955 рік Яхно відбував ув'язнення в 43-й штрафній зоні на ст. Анзьоба під Братськом Іркутської області. Далі слід Павла Яхна губиться, і його доля залишається загадкою. За деякими свідченнями, він загинув у таборі. За іншими ж, йому вдалося втекти до Австралії, де він прожив до 70 років, а потім помер. Існують також свідчення кількох українців із Канади, які нібито бачили і навіть спілкувалися з Павлом Яхно в Канаді 1961 року. За їхніми свідченнями Яхно уникав контактів з офіційними представниками українських організацій за кордоном, побоюючись бути спійманим радянськими спецслужбами. Будівля українського дому, Харбін, 2015 рік 13 травня 1992 року за рішенням російської прокуратури Павла Яхно було реабілітовано. Проте матеріали кримінальної справи досі засекречені і зберігаються в архіві УФСБ РФ у Хабаровську. Нехай ми достеменно не знаємо, як і коли закінчилося життя Павла Яхна, але так чи інакше ми знаємо, що Павло Яхно - це один зі справжніх героїв Зеленого Клину, і він є прикладом для всіх тих далекосхідних українців, хто обрав шлях боротьби з московською окупацією.