Манкурти на службі Кремля: як етнічні українці Далекого Сходу зрадили свій народ

Колись наші предки — українці, вигнані з рідного краю злиднями, голодом і царським гнітом, переселялися на землі Зеленого Клину з надією на вільне життя. Тут вони будували села, сіяли хліб, передавали дітям мову, віру, пісні. Це була надія на те, що десь, у краї між тайгою і сопками, вдасться зберегти те, що було відібрано на батьківщині — свободу, землю, українську душу.

Але десятиліття радянської влади, а згодом і путінської імперії зробили свою справу: з вільних українців вони перетворилися на манкуртів. Із людей, що берегли в пам’яті колядки та родові перекази, — на безликих «росіян», у яких стерта вся пам’ять до самого кореня. Цей процес був не швидким, але дієвим. Він ішов через школу, армію, партійні збори, телебачення — і, зрештою, війну.

Манкурт — це людина, повністю відірвана від своїх коренів, мови, пам’яті. Без роду, без історії, без совісті.

«Манкурт — це не просто той, хто забув, ким він є. Це людина, яку система зробила своєю зброєю проти власного народу», — Чинґіз Айтматов.

Сьогодні ми бачимо: нащадки українців, які живуть на Далекому Сході, не лише відреклися від свого походження, а й стали активними учасниками знищення України.Вони не просто мовчки спостерігають за тим, що відбувається — вони стали солдатами та пропагандистами тієї імперії, яка історично намагалася стерти саме поняття українства.

Губернатор-манкурт: Олег Кожем’яко Прізвище Кожем’яко — типово українське, поширене на Чернігівщині та Поліссі. Сам він народився в селі Чернігівка Приморського краю — одному з тих українських поселень, де колись звучала рідна мова і зберігалася пам’ять про волю. Це була земля, де козацька традиція зустрічалася з суворою далекосхідною природою. Але з часом від цієї пам’яті залишилися лише прізвища.

«Пострадянські еліти — це часто нащадки тих, кого асимілювали, а потім вони стали провідниками нового колоніалізму», — Ярослав Грицак.

Сьогодні Кожем’яко — губернатор Примор’я, який активно бере участь у мобілізації, відправці «гуманітарної допомоги» окупантам та агітації за «спеціальну операцію».

У 2022 році він відвідував Маріуполь, фактично беручи участь у його захопленні.

У 2023 році він їздив уже до окупованого Маріуполя, звідки записував пропагандистські ролики про «відновлення», приховуючи, що це місто було зруйноване російською армією до самого фундаменту.

Віра Щербина — віце-губернатор без пам’яті

Прізвище Щербина характерне для українців Полтавщини та Черкащини. Народилася в Сковородинському районі Амурської області, де значну частину населення у XIX–XX століттях складали переселенці з України. Працювала в урядах Примор’я, Камчатки, Сахаліну. Бюрократична кар’єра, вибудована на службі системі, повністю витіснила будь-які сліди ідентичності.

«Манкуртизація — один із найпотужніших інструментів імперії. Перетворити колонізованого на лояльного чиновника — означає стерти колективну пам’ять», — Тамара Ейдельман.

Під час війни вона координувала логістику відправлення вантажів на окуповані території. Ці «гуманітарні вантажі» супроводжувалися медалями від окупаційних адміністрацій, шевронами Z та упаковками з написом «Від Примор’я — на передову». Українське прізвище на підписах цих документів — вже навіть не іронія. Це діагноз.

Інші політичні діячі з українським корінням Олег Кожем’яко та Віра Щербина — не поодинокі приклади. На Далекому Сході чимало представників влади, чиї прізвища, походження або біографії вказують на українське коріння. Дехто з них раніше не приховував своєї етнічності і навіть підкреслював культурний зв’язок з Україною. Але з початком російської агресії вони або замовчали, або стали на бік режиму — одні мовчки, інші з риторикою, гідною центрального телеканалу. Їхні історії — ілюстрація того, як система витісняє пам’ять і пригнічує ідентичність заради слухняності і кар’єрного зростання.

«Парадокс у тому, що нащадки репресованих і асимільованих нерідко стають рупорами імперії», — Іван Преображенський.

Ігор Чемерис — депутат Законодавчих зборів Приморського краю VII скликання, раніше був віце-губернатором Примор’я. Прізвище «Чемерис» походить з України, поширене в Чернігівській, Полтавській та Сумській областях. Чемерис народився в місті Бердичів Житомирської області, Україна, а згодом переїхав на Далекий Схід. Незважаючи на своє коріння, Чемерис активно підтримує федеральну політику. З початку вторгнення росії в Україну він виступав за «укріплення патріотичного духу», курував військові заходи в краї, відвідував мобілізованих з Примор’я в Херсонській області.

Юрій Гришан — чинний мер Магадана. Прізвище Гришан поширене серед українців, особливо в Чернігівській та Полтавській областях. У минулому Гришан заявляв про своє українське коріння та культурний зв’язок з Україною. Однак після 2022 року повністю став на бік кремлівської пропаганди: брав участь у заходах на підтримку «спецоперації», робив заяви про «єдність народу» і необхідність «допомагати фронту». Приклад Гришана — це приклад того, як навіть публічно усвідомлена етнічність може бути відкинута заради політичної лояльності.

Володимир Печений — колишній мер Магадана та губернатор Магаданської області.

Українець за походженням, раніше не приховував свого коріння і навіть давав інтерв’ю українською мовою. Однак після 2014 року, а особливо з початку вторгнення в 2022 році, підтримав дії Кремля та виступав за «єдність» і «боротьбу з зовнішніми загрозами».

Валерій Лимаренко — губернатор Сахалінської області. Прізвище «Лимаренко» характерне для Полтавської та Сумської областей. До війни він активно співпрацював з ВПК, а після 2022 року курував участь Сахаліну в відправці військової техніки та «гуманітарної допомоги» на Донбас. Робив заяви на підтримку «спеціальної операції», згадував «боротьбу з нацизмом» в Україні.

Павло Сторожук — в.о. міністра сільського господарства та продовольства Хабаровського краю. Його прізвище має українське походження і поширене в центральних та південних регіонах України. У минулому згадував про сільські традиції родини, пов’язані з українськими переселенцями. Крім того, у селище Провидіння та інші райони Чукотки і Магаданської області в радянські часи направляли звільнених українців — колишніх в’язнів сталінських таборів, зокрема членів ОУН-УПА та їхніх прихильників. Після 2022 року Павло Анатолійович активно долучився до реалізації завдань, поставлених федеральним центром, зокрема з продовольчого забезпечення в рамках мобілізаційної економіки. Також підтримував акції на підтримку «СВО», підтверджуючи свою повну лояльність офіційному курсу.

Усі ці люди — гвинтики і шестерні великої і цинічної машини, де пам’ять вважається слабкістю, а відмова від коренів — запорукою кар’єрного зростання.Усім їм простіше сказати: «Я не українець. Я просто російський чиновник».

Тисячі інших — мовчазних, а часто й зрадників

Тисячі етнічних українців на Далекому Сході відчувають, що їхні корені — не російські.

Але більшість мовчить. Хтось боїться. Хтось чекає. Хтось давно зрадив свої корені.

«Імперії вбивають не зброєю. Вони вбивають забуттям», — Едвард Саїд.

Платою за мовчання стали життя. Втрати ЗС РФ (дані Mediazona, Груз 200, Потери.нет та інші):

• Амурська область: 285–650

• Єврейська автономна область: 64–210

• Хабаровський край: 460–843

• Сахалінська область: 232–410

• Приморський край: 653–1240

• Камчатський край: 154–220

• Магаданська область: 62–111

Це не просто цифри. Це нащадки тих, хто колись співав «Ой, у лузі червона калина» на берегах Амура, Уссурі та Тихого океану. Сьогодні вони вмирають за чужу владу — за росію.

Манкуртство всередині родини: особиста історія автора

Я не пишу цю статтю з холодним аналітичним відстороненням. Я пишу її, бо сам був свідком того, як працює машина манкуртизації — прямо в моїй родині.

У 2014 році, під час перших боїв за Бахмут, коли цей український місто захопили бойовики Гіркіна-Стрєлкова, моя бабуся — етнічна українка, народжена на Далекому Сході, — подзвонила своїй двоюрідній сестрі, яка в той момент жила в місті під окупацією.Я чув цю розмову.

Моя бабуся переконувала сестру, що в Україні — нацизм, що все, що відбувається — «американська пропаганда», а вони самі — росіяни, бо «народилися вже в росії». При цьому частина розмови відбувалась українською — їхньою рідною, з дитинства.

Ось це і є манкуртизація — коли людина іноді навіть говорить мовою предків, але фактично відмовляється визнати етнічну приналежність цих предків своєю ідентичністю.

За тиждень я зробив тату з картою України і тризубом. Щоб ніколи не забути, яка кров тече в мені.

Так, я робив помилки. Був наївним. Йшов не за тими. Вірив не тим. Але я не забув колискові прабабусі. Не забув розповіді прадіда, депортованого з Чернігівщини. Не забув жертви і біль, що стоять за моїм прізвищем, за моєю родиною, за моїм родоводом.

Хай більшість життя я говорю російською,але думаю — українською,почуваюся — українським,вірю — так, як вірили мої предки.

Поки це живе в мені — я вільний. Я українець.

Манкуртизація — це злочин. І виклик.

Кожен українець на Далекому Сході — нащадок сильного, вільного народу.Але без пам’яті ця спадщина зникне.

«Пам’ять — це акт спротиву. Забуття — акт підкорення», — Тімоті Снайдер.

Ми, далекосхідні українці, — насправді часто самотні. Від росії ми бачимо лише зневагу й ненависть, прагнення асимілювати нас або й зовсім знищити.Болісно визнавати, але й від частини українців в Україні ми часом чуємо відторгнення — нас називають «неукраїнцями», іноді навіть «москалями».

Але як би не було важко, як би не боліло — знайте: ви не самі.

Хтось залишився на Далекому Сході під «русскім міром». Хтось — у застінках. Хтось — у вигнанні. У нас різне теперішнє, часто — різне минуле. Але ми — далекосхідні українці. І я вірю, що разом ми зможемо збудувати спільне майбутнє.

Майбутнє, у якому наші діти зможуть з гордістю й без страху сказати:

«Я — українець!» Майбутнє, у якому в наших селах і містах знову залунає рідна мова. Де за неї не сміятимуться. Де за неї не каратимуть. А поважатимуть — як голос живого народу, що повертає собі право на свободу й гідність.

Зараз — наш момент. Говорити. Писати. Нагадувати. І повернути собі право бути далекосхідними українцями.

Ми — є. Ми були. І будемо.