Іван Багряний та його Далекосхідна Одіссея

Іван Багряний є в Україні відомим українським письменником всі знають його талант до творчості та його політичні погляди, одначе ми мало знаємо про його період життя на Далекому Сході і сьогодні спробуємо розкрити цю сторінку життя.

Іван Багряний, 19 вересня (2 жовтня) 1906 — 25 серпня 1963 (56 років)

Народився Іван Багряний народився 9 жовтня 1906 рік в селі Куземин що знаходиться біля Охтирки що на той час була Полтавська губернія нині це Сумська область у родині Євдокиї та Павла Лозов'ягіна окрім нього ще були брат Федір а також сестра Єлизавета.

Навчався Іван Багряний у церковно-приходській школі що знаходилася в Охтирці у 1916-1918 роки він навчався в початковій школі що знаходилася у Краснопіллі що теж знаходиться на Сумщині.

З 20-ті роки для Івана Багряного були наповнені цікавими подіями, він вступив до Охтирського ремісничної профшколи потім він навчався у Краснопіллі художньо-керамічній школі де він почав проявляти свій талант. Після приходу до влади більшовиків для Івана Багряного наступив новий період життя він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних та сиріт.

Але з 1925 року Багряний виходить з комсомолу.

У 1929 році виходить його книга під назвою «Ave Maria» яка була заборонена радянською цензурою. А вже через декілька років, його було заарештовано та звинувачено у "контрреволюційній пропаганді та агітації" і його було вислано до Далекого Сходу.

Потрапив він до Владивостоку де його в таборі для "спецпоселенців" відправили на будівництва БАМу. Окрім трудових буднів Багряний Іван Багряний зміг роздивитися у цьому регіоні назви населених пунктів які на той момент вже почали перейменувати на радянський манер, він згадував на сторінках газети «Краківські вісті» які вже написав вже після своєї втечі.

Іван Багряний на засланні

«Коли їхати Далекосхідним краєм із заходу на схід до Хабаровська, а потім на південь до Владивостока, то, що зразу звертає на себе увагу, — це назви сіл, районів і станцій. По всій цій території рябіють Полтавки, Чернігівки, Київки, Катеринославки, «України»...

Україною ще до революції звалась і зветься ще й тепер станція між Свободним і Катеринославкою. Крім його, на Амурі, на межі районів Архангельського і Буреїнського, є ще село Україна Української сільради. Чернігівських районів на ДВК аж два — один на Амурі, другий — на Уссурі. Так само два Київських райони. В самій столиці краю частина її звалась і зветься Українською Слобідкою. Потім пішли різні Переяславки, Новокиївські Ували, Українські Іванівки і т. д. Є ще, пак, і Катеринославський район. Вірніш — був, бо совєти згодом перехрестили його в Кагановичівський.»

Отже, для Івана Багряного це справило велике враження, адже попри те, що його було відправлено за тисячі кілометрів від рідної землі, приїхавши на Далекий Схід, він не відчував що він знаходиться на чужині а знаходиться на власній землі.

Окрім того, Івана Багряного вразила одна україно-китайська родина з газети "Краківські вісті":

«Вийшла заміж за китайця «з лихої години». Приїхала на Амур, утікаючи з України від колективізації, і потрапила знову в таку ж халепу. До того ж втратила батьків і всяку моральну та матеріальну підтримку. Вийшла, як вона сама каже, здуру, за китайця, а саме тому, що китайців не силували до колгоспів. Матеріально жили вони дуже добре.

Чоловік кохав свою дружину і робив усе, щоб вона ні в чому не мала нестачі.

Але з боку морального все уявлялося трагічно. Перше, що я побачив, зайшовши до хати, і що впало мені в око, це гарна дівчина, яка колихала в колисці немовля.

Біля печі поралась ставна чепурна молодиця, про яку можна було зразу сказати, що це полтавка, та-кий-бо вона мала виразний тип полтавської жінки.

Дівчинка біля колиски, років п'яти-шести, коли дитинка заплакала, раптом розгнівалась:

— Мамо, і чого це чортове китайча плаче! Говорила дівчинка добірною українською мовою, а колихала вона свою рідну сестричку. З її слів можна було пізнати, що вона під впливом материних настроїв...

— Звідкіля Ви, — спитав я жінку, — і чи давно Ви тут?

— Недавно, — відповіла, — з Опішнього... Там... Коло Полтави.

— З Опішнього? Це там є Нільське, Глинське, Куземине...

Жінка аж поставила гайлію і приголомшено витріщилась на мене.

— Так Ви так само звідтам? Ой, Боже! Розкажіть, як же там... — і жінка заплакала.

Я розказав, «як же там». А потім спитав, чи скучає вона за рідною землею.

А як вона зітхнула, спитав, чого б їй не поїхати туди та не глянути, не побувати там у гостях.

Жінка важко махнула рукою десь у вікно (там на дворі йшов її чоловік — високий, ставний, але маньчжур):

— Куди (...) поїдеш?.. Кому його покажеш?!

Це була ціла трагедія для нещасної жінки. Проте діти в них були гарні.

І вчила вона старшу дочку рідної мови (...). Але як вірна дружина, як жінка не з тих розбещених вертихвосток, а вихована в чесній родині, вона покірно терпіла свою недолю.

Жили вони мирно, ніколи не сварились, вона своє горе носила в собі.

Коли були на самоті, то ще нічого, а на людях їй було соромно, либонь.

Мені стало шкода і його, і її, і дітей, особливо старшенької, що ЇЇ звали Ніна.

Таке чепурне, миле, гарне дівча. Зовнішністю нічим не нагадувало, що в неї батько китаєць, хіба тільки тим, що шкіра на обличчі була ледь матова.

Дівчинка ця була настроєна проти батька. Коли я спитав її, де батько, вона понуро покрутила головою і мовила: «нема...» «Та де ж? Далеко?.. А це ж хто?» — показав я у вікно. «Цє — папа»? — Так зневажливо. Бо ж чує материне настановлення.»

Але все ж, йому вдалося втекти з під нагляду чекістів і він втік назад до України, де його знову заарештували але пробув у Харкові. З початку німецько-радянської війни долучився до підпілля ОУН на рідній Сумщині, у середині 40-х років переїхав до Галичини де він написав 2 визначних художних  творів у яких він описав свій досвід перебуванні у Зеленому Кліни, а саме "Сад Гетсиманський" та "Тигролови" які в діаспорі видавалися, перевидавалася в Україні і які включені у шкільну програму українських шкіл, що свідчить про те, що в Україні хоч і в художній формі ми знаємо про нелегку боротьбу Івана Багряного проти системи.

Обгортка книги «Тигролови» 2025 року